Розділ 15

Гобліни-домовики, попри свою дивакувату статуру, рухалися жваво. Та видовище було моторошне: м’язисті довгі руки волочилися по підлозі, а кігтями на ногах вони шкрябали при ходьбі. Звук був жахливий.

Асмара ледь стримувалася, аби не затулити вуха. Вона побоялася видатися нетактовною — хто знає тих домовиків, ще й зайвої роботи докинуть. А вона планувала впоратися за дві години, потім відвідати купальні, загорнутися в ковдру й почитати цікаву книжечку, яку взяла із собою.

Та якщо надія й була, то її здуло, мов протягом, щойно дівчина побачила обсяг роботи. Стало зрозуміло: ночувати їй доведеться з відром і ганчіркою в руках.

Її завели до старої, забутої комірчини. Щоправда, «комірчина» виявилася завбільшки з бібліотеку. Уздовж стін стояли стелажі з полицями, а мотлох валявся всюди — на шафах, на підлозі, на підвіконнях чорних, давно не митих вікон.

— Наведи тут лад, — прошипів один.

— І нічого не розбий, — підхопив другий.

— Це дорогі, рідкісні експонати, — додав третій.

Асмара швидко сховала глузливу посмішку за комірцем. Бо якщо такі цінні, то чому ж валяються без потреби й не використовуються? Здавалося, гобліни-домовики просто не знали, як іще з неї познущатися, тож вирішили змусити її розгрібати роками забутий мотлох, подаючи його як скарби, набуті віками. Цінні. Рідкісні. Магічні експонати.

Тьху!

Та їй тут і за два дні не впоратися, а в неї всього час до опівночі. Ще й замкнули на ключ — чи то аби не втекла, чи щоб не попросила допомоги.

Гобліни-домовики пішли, хитро потираючи руки й моторошно широко усміхаючись. Вони щось шепотілися між собою, глузливо озираючись на неї, аж доки двері не гримнули. Ключ заскрипів у замку. Її відрізали від усіх і всього.

Хвилин п’ятнадцять Асмара блукала приміщенням, спотикалася, озиралася, оцінюючи масштаб катастрофи. Потім, знайшовши якусь затаскану подушку, скинула з неї пил, добряче вибиваючи його кулачками, виплескуючи злість. Сіла просто на підлогу, підмостивши подушку під сідниці, аби було м’якше.

Подушка дивно рипнула, стиснулася — і раптом здійнялася в повітря.

— А-а-а-а!

Асмара вчепилася в неї обома руками, та рівноваги не було. Вона літала кімнатою, врізаючись у шафи. Щось падало, щось розливалося, щось шаруділо й скрипіло. Подушка-пустунка вимальовувала піруети в повітрі, крутилася, а потім зависла так, що Асмара опинилася догори дриґом.

Її довге шовкове чорняве волосся підмітало підлогу, а сама вона верещала, мов навіжена, аж поки подушці не набрид галас. Вона скинула Асмару на груддя старих книг — ще й кілька томів упали дівчині просто на голову.

— Трясця! Тут і так не впоратися до ранку, а тут ще й такі сюрпризи! — жалілася Асмара тиші.

Кімната була наповнена предметами, що могли повестися непередбачувано. І історія з подушкою — лише початок.

Асмара тяжко зітхнула, та вибору не мала. Вона взялася до прибирання.

— Скільки встигну… стільки й встигну, — шепотіла вона. — Варто лише почати — і справа піде.

Вона працювала завзято: витирала полиці й експонати, ставила їх рівно, естетично. Речі були незвичні, магічні, а деякі — небезпечно вибухові.

Коли Асмара торкнулася довгого багряного пера, воно спалахнуло, мов сірник, і ще й добряче підпалило пасмо її волосся. Добре, що в неї була пляшка з водою — інакше біди не уникнути. Залишилася б лисою.

Ох, і підступні ж ці гобліни-домовики. Вони ж знали про небезпеку речей і так недбало дозволили їй до них торкатися.

А ще була товстезна стара книга, написана незрозумілою мовою. Щойно Асмара взяла її до рук — вона розсипалася купкою попелу.

— Трясця… — Асмара дивилася на чорну купку, не знаючи, що робити далі. Вона боялася, що зараз хтось вискочить із темряви й почне сварити її за випадковість.

Чим більше дивних предметів вона знаходила, тим більше дивувалася: як їй, адептці, могли доручити таке? Мабуть, навмисно — щоб потім ще й догану отримала за псування майна академії або заплатила подвійну чи й десятикратну вартість. Вона вже й не пам’ятала умов договору, який підписала, не читаючи.

За дві години вона оглянула результат: прибрано було лише один ряд шаф. Зате сама вона була вся в пилу й страшенно втомлена. Форма академії забруднилася, руки боліли й німіли.

Сили остаточно покинули її, тож дівчина вирішила присісти на мішок у кутку. Він здавався м’яким, але для власної безпеки Асмара зазирнула всередину.

Там була мапа. Розгорнувши її, вона побачила карту Асгардії, що змінювалася щомиті — розвиток і трансформацію територій міст протягом п’ятисот років.

Далі — солом’яні ляльки з вишитим вбранням і голками, встромленими просто в центр моторошних іграшок. Потім — новорічна гірлянда й старі, потерті листи.

Коли Асмара вигрібала все це з мішка, з нього викотилася прозора куля.

Куля покотилася кімнатою, а потім сама повернулася до неї. Торкнулася пальців — і Асмара, мов зачарована, підняла її на рівень очей та зазирнула всередину…

…Її наче щось затягнуло всередину.

І раптом Асмара вже була не в задушливій комірчині, заповненій магічним мотлохом, а вдома. У маєтку. Чомусь — у кімнаті матері.

Це було дивно. Мати була сама. Зазвичай поряд із нею завжди перебувала її захисниця — Змія Асхара. Але тепер Лайніра стояла на самоті, а довкола клубочився чорний дим, зависаючи загрозливою завісою.

— Що це?..

Чому так моторошно? 

Чому боляче?

Чому я плачу?..

Думки Асмари металися, шукаючи відповіді, та марно. Тривога наростала. Відчуття неминучого лиха, яке супроводжувало її останнім часом, тепер стало гострим і важким, осіло на серці пекучим тягарем.

Асмара закричала.

Але мати її не почула.

Вона кинулася вперед, намагаючись доторкнутися до Лайніри, застерегти її… але від чого? Рука пройшла крізь тіло матері, мов крізь туман.

Це нереально.

Це магічний трюк.

Як вибратися звідси?..

Події розгорталися швидко — чи то в маренні, чи у видінні, чи в чомусь, чому Асмара не могла дати назви.