Розділ 14

Асмара і Лукас, вистоявши величезну чергу в їдальні, здобули лише бульйон — без м’яса, по парі пухликів, по склянці узвару та по яблуку. Вони перезирнулися й понуро зморщили носи. Виявилося, що обоє полюбляють стейки середньої прожарки з овочами-гриль та солоденьке: цукерки, тістечка, морозиво…

Ех, але все це голодні адепти вже розібрали.

Елізабет поглянула на двох невдах і задоволено зачерпнула ложкою пломбір із фруктовим джемом, після чого з апетитом відправила його до рота.

— Треба раніше приходити, а не засиджуватися в бібліотеці. Ще б трохи — і взагалі без нічого залишилися б.

Двоє тяжко зітхнули.

Інтенсивно запрацювали щелепи та ложки. Усі мовчали, аж поки до їхнього столика не приєдналася дівиця, явно зі старших курсів. Вона скептично окинула їх поглядом і зосередилася на Лукасові.

— Присяду з вами.

Її таця гучно приземлилася на стіл — вміст аж підстрибнув. Добре, що, окрім м’яса й солоних пирогів, там не було жодної рідини.

— Ми проти, — з очей Лукаса так і сипалися блискавки.

— Мені байдуже. Я все одно їстиму тут.

Стілець біля Асмари скрипнув, і дівиця всілася. Вона втупилася в Лукаса уважно й якось випробувально. Асмара з Елізабет аж ковтнули нервовий клубок у горлі.

Оце харизма! Хто ж вона така?

— Лорелай, чого ти причепилася і випробовуєш мої нерви?! — Лукас був збентежений, схвильований і весь сіпався. Руки затрусилися, очі забігали.

Дівчата мовчки спостерігали за розбурханою емоційною сценою, аж поки Лізі голосно не сьорбнула сік через трубочку. Так голосно, що на неї обернулися всі довкола.

— Ой, що, занадто? — захихотіла вона. — Ні-ні, я не спеціально. Продовжуйте. Так цікаво! Такі пристрасті між вами вирують… Ммм, ви що, закохані й посварилися?

— Що?! Фу! — фиркнула незнайомка, а точніше — Лорелай. — Як тобі таке в голову стукнуло, білявко? Щоб я і цей слабак-шмаркач?! — вона зробила паузу, ніби вичавлювала з себе слова. — Лукас — мій молодший брат.

— Оу-у-у, — розчаровано протягнула Лізі, а потім додала журливо: — Градус напруги й емоцій одразу впав… ех, а я вже подумала…

Вона знову сьорбнула сік, але його в склянці було так мало, що довелося добряче поганяти повітря по склу.

Асмара здивовано подивилася на Лукаса. За весь цей час він жодного разу не згадував про наявність сестри, та й Лорелай уперше до них підійшла.

— Я була вдома.

— Знаю.

— Не спитаєш чому?

— Мені не цікаво.

— А мало б бути. Лукасе, не будь таким впертим. Батько навіть випросив нас з академії для обговорення важливого питання.

Вона зробила акцент на слові важливого, проте суті не розкрила, намагаючись зберегти таємницю.

— А ти не прийшов. Сидів в академії, як твій щур, і носа не показував.

Лукас, стискаючи кулаки, підвівся. Кинув на сестру вбивчий погляд, схопив тацю й роздратовано буркнув:

— Дякую за вечерю, дівчата. Вам смачного! А ти, Лорелай, не починай цю розмову знову. Мені не цікаво!

Його слова миттєво стерли зверхність із обличчя сестри.

— Батько… він знайшов рішення. Він знає, як тобі допомогти. Не будь невдячним. Ти навіть не уявляєш, як він старався заради цього…

— А я просив допомоги?! — різко перебив Лукас. — Ні? Щось не пам’ятаю. Мене все влаштовує. Почуйте й зрозумійте мене нарешті, бо наразі ви все вирішуєте за мене, не враховуючи моєї думки.

— Але ж ми краще знаємо, що краще…

— Та невже? Краще, ніж я?

— Ти сам знаєш… твій захисник жалюгідний, слабкий. Є спосіб посилити…

Вона замовкла, усвідомивши, що не час і не місце для таких розмов. Забагато сторонніх очей. Те, що вона дізналася від батька, мало залишитися в таємниці. Бо якщо хтось дізнається завчасно — голів не знести ні їхній сім’ї, ні зачинщику тієї лихої справи.

Лукас не став слухати далі. Він уже йшов до виходу — подалі від сестри. Бо нічого доброго вона сказати не могла. Новаторські ідеї батька лякали його. Жорстокість, жадоба влади й прагнення контролю засліплювали того, а методи досягнення мети вселяли юнакові жах. Лукас не хотів бути причетним до жодної з батькових ідей, тож, як і сказала сестра, ховався в академії від батька, мов миша від кота.

Асмара від недомовленої фрази Лорелай відчула неспокій. Це було щось важливе, неочікуване, моторошне…

Страх повільно розповзався тілом і навіть зазирав у думки. Зазвичай дівчина довіряла цим відчуттям — чи то інтуїції. Вона не знала, що це, але воно ніколи її не підводило. Асмара була впевнена: що б там не було, добре, що Лукас відмовився.

— Про що ви двоє говорили? — обережно запитала Асмара. — І чому Лукас такий розгніваний?

— З ним же все гаразд? — стривожено додала Лізі. — Може, піти за ним?

Лорелай тяжко зітхнула.

— Не варто. Зараз він нікого не слухатиме й допомоги не прийме. А якщо підете — можете нарватися на пару кривих слів, сказаних зопалу. Потім він шкодуватиме й гризтиме себе за те, що образив подруг.

— Ти так добре його знаєш?

— Авжеж. Я його сім’я. Хоч він цього й не цінує. Ми з батьком просто хочемо зробити його — і нашу сім’ю — сильнішими. Щоб не служити, а бути тими, хто наказує…

«Оце дівчину занесло», — подумала Асмара, замислюючись, чи це власні думки Лорелай, чи нав’язані батьком.

Лізі, поки Лорелай не дивилася, покрутила пальцем біля скроні й швидко сховала руку.

— Ой, щось я засиділася. Мені вже час. Асмо, ти зі мною? — Ліззі кивнула в бік виходу.

Асмара одразу зрозуміла: подруга дає їй шанс відступити. Вирватися з цієї токсичної, неприємної компанії й просто піти. Вона повільно похитала головою.

— Я ще трохи посиджу, доїм.

Хоч шматок уже не ліз у горло, але так вона могла залишитися з Лорелай. Та мовчала, більше не говорила нічого — просто набивала щоки м’ясом, майже не жуючи, наче їла з якимось внутрішнім роздратуванням.

Елізабет здивовано знизала плечима, попрощалася й пішла у своїх справах. А справи ті були всім давно відомі. Ліззі обожнювала генерала Рейвана Елданора — її частина кімнати була обклеєна його плакатами, на які вона могла дивитися годинами.