Розділ 13

Наступні дні для Асмари виявилися напрочуд спокійними. Можливо, саме лекція професора Голдрі розбурхала в адептів почуття провини перед нащадницею славетного генерала Веймора, який загинув за добробут імперії. А можливо, почалася справжня гонитва за знаннями — усім було не до неї, бо після спекотного літа доводилося звикати до суворого режиму академії.

Або ж причина була в тому, що Асмара просто не встрягала в халепи: кожна її секунда була розписана. День змінювався сном, у який вона провалювалася майже миттєво.

Спочатку два вечори поспіль по дві години вона відпрацьовувала догану за купання в ставку з п’явками. Після вечері мила посуд. І якби тільки тарілки — ні, їй діставалися велетенські казани й каструлі, які доводилося терти до знемоги. Після такого «відпрацювання» руки були по лікоть у жирі, пальці стерті до крові, а шкіра пекла навіть від дотику води.

Та Асмара мовчала й виконувала все, що казали кухарки. Ті не жаліли її анітрохи — навпаки, лише підсовували ще більше брудного начиння. Поки дівчина працювала, вони спокійно пили чай зі смаколиками, насолоджуючись безкоштовною допомогою.

Ех, хоча б поділилися…Але ні — Асма лише ковтала слину, задивляючись на гарні тістечка. Вона вже й сама не знала, що більше її турбує — казани чи власні думки про їжу.

Добре хоча б те, що з кухнею було покінчено.
Втім, полегшення було сумнівним, бо тепер на неї чекало відпрацювання покарання у гоблінів-домовиків. А ті були моторошні, злі й зовсім не терплячі.

Асмара наперед знала: у них служба буде значно важчою, ніж під наглядом кухарок.

Усе працювало за чіткою схемою: підйом, сніданок у колі нових друзів. До їхньої компанії приєдналася й Елізабет Ґарно — бойова, красива, гучна дівчина, якій було глибоко начхати на репутацію Асмари та Лукаса.

— Як на мене, — якось заявила вона на весь зал, — краще бути зі слабаками, ніж зі снобами-гівнюками.

Комплімент так собі, але принаймні ця кучерява білявка мала власну думку й робила так, як хотіла, а не сліпо слідувала за натовпом. Тим паче, що той натовп Асмару й Лукаса уникав. Навіть адепти зі слабкими захисниками не прагнули з ними спілкуватися — боялися стати ще більшими вигнанцями.

Після сніданку — лекції. Того дня було дві з зіллєваріння, одна з цілительства й одна з магічної зоології. Між ними — обід і коротка прогулянка, під час якої адепти шуміли, скаржилися на навантаження й жваво обговорювали викладачів.

Після лекцій — трохи часу на домашні завдання. Асмара частіше сиділа в бібліотеці, ніж у власній кімнаті: не треба було безкінечно бігати сходами, та й усі матеріали були під рукою. Єдине, що дратувало, — нескінченна писанина. На пальцях уже з’явилися мозолі. Вона твердо вирішила купити магічні пера, інакше скоро не зможе писати без сліз.

Зіллєваріння було цікавою наукою, але душа Асмари до неї не лежала. Давалося все важко, особливо нескінченні нюанси — що з чим можна змішувати, а що ні. Її відповіді інколи доводили професора до люті: він червонів, жестикулював, а на скронях, здавалося, з’являлося все більше сивого волосся. Асмара ж починала з азів і відверто пасла задніх — почуття, яке їй страшенно не подобалося.

Натомість лекція з цілительства була для неї справжнім ковтком свіжого повітря. Зантая Жус розповідала  спокійно й упевнено. Асмара уважно слухала й старанно записувала, не лише з цікавості, а й з поваги до жінки — їй не хотілося виглядати поганою адепткою в її очах.

Поки Зантая розповідала про трави та їх застосування, її захисниця мирно дрімала на столі, згорнувшись бубликом. Лисиця лише ворушила сріблястими вушками, прислухаючись до голосів. Інколи вона відкривала очі, дивилася просто на Асмару, підморгувала й ховалася за пухнастим хвостом. Пустунка!

— На наступну лекцію, — мовила Зантая, м’яко потріпавши лисичку, — підготуйте доповіді про десять трав із різних груп…

Коли вона почала перелічувати варіанти, аудиторією прокотився стогін. Хтось закотив очі, хтось тихо вилаявся, а кілька адептів уже приречено переглядалися, уявляючи чергові години в бібліотеці.

На лекції з магічної зоології професор Овен Рейліган запропонував не сидіти в задушній аудиторії, а вирушити до вольєрів із магічними захисниками.

Ідею зустріли пожвавленням: адепти зашепотілися, хтось нетерпляче потер долоні, а кілька першокурсників аж підстрибували від цікавості.

Там було все — істоти неймовірних форм, розмірів і забарвлень. Адепти йшли ланцюжком, зупиняючись час від часу, ахаючи  від захвату й перешіптуючись своїми враженнями та думками.

Але найвражаючим серед усіх був слон.

Величезний, із чотирма довгими іклами, що вигиналися вперед, немов бойові списи. Кінчик хобота був металевим, а все тіло вкривав суцільний міцний панцир, схожий на черепаший. Він повільно переступав масивними ногами, і земля під ними тремтіла.

Асмара зупинилася.

Натовп адептів рушив далі, але вона не могла відірвати погляду. У грудях щось стислося — від захвату, від величі, від усвідомлення сили цього створіння. Вона навіть не помітила, як відстала від інших.

— Гарний, правда? — тихо прошепотів хтось їй на вухо.

Асмара не обернулася. Вона все ще дивилася на слона.

— Дуже, — відповіла щиро.

— Це Соєр, — продовжив голос. — Якщо захочу, він може нас покатати.

Шепіт був надто близьким, інтимним. 

— Але, може, спершу трохи усамітнимося? Гадаю, твоєї відсутності ніхто й не помітить.

Асмара здригнулася й нарешті обернулася.

Перед нею стояв принц Ліріан.

У його погляді не було ані сумніву, ані прохання — лише впевненість хлопця, який звик брати те, що хоче. Його рука вже лежала на її талії, ніби це було цілком природно і нормально.

Очі Асмари спалахнули люттю.

— Це надто велика честь для мене, — холодно відповіла вона. — Гадаю, скунс складе вам значно кращу компанію.

Вона кивнула вбік звірятка, яке наближалося до них,  й усміхнулася Ліріану — їдко, зухвало. А тоді ляснула по його нахабній руці.