Розділ 12

Асмара вбігла до аудиторії буквально за мить до того, як до неї дійшов магістр.

Добре, що він ішов повільно — їй дивом вдалося обігнати його в коридорі. Від пориву вітру, який здійняла дівчина, пробігаючи повз, у поважного сивоволосого дідуся мантія аж підстрибнула й упала йому на очі. Бідолашний спіткнувся й гепнувся на підлогу, але, буркнувши щось собі під ніс, швидко піднявся, нашепотів закляття левітації й вирівнявся у повітрі.

Він поцокав язиком, поправив сповзлі окуляри, струсив неіснуючий пил зі штанів і поважно попрямував до аудиторії.

Зупинившись посеред зали, кілька секунд вдивлявся в обличчя студентів — шукав того, хто «нахабно збив його з ніг». Побачивши темноволосу дівчину в останньому ряду, насупився, та, схоже, вирішив поки що нічого не говорити. Лише запам’ятав.

Декілька хвилин в аудиторії стояв гомін. Лише коли професор демонстративно зник — розчинився в повітрі, — студенти замовкли. Аби підсилити ефект своєї появи, сивоволосий маг підняв у повітря величезний товстезний том і з гучним гуркотом гепнув його об кафедру.

Адепти завмерли.

— Ось тепер почнемо, — мовив він, проводячи долонею по своїй довгій сивій бороді, наче перевіряючи, чи та на місці.

— Мене звуть Сіверус Голдрі, я маг вищого ступеня. Мою стихію, думаю, говорити не треба — ви вже зрозуміли. — Він підняв брову, кивнувши на книгу, що щойно ширяла в повітрі. — Мій захисник — теракотовий чешуйчастий лев. Його силу та міць раджу не перевіряти на собі.

— Тю, такий коротун, а в нього такий величний захисник… — пробурмотів хтось з останнього ряду. Голос був тихим, але Голдрі легко підсилив звук — так, що почув кожен.

Професор склав руки на грудях і хижо всміхнувся.

— Ваше ім’я, адепте?

— Дайлан Лір, сер, — озвався хлопець.

— Чудово, адепте Дайлан. На наступне заняття — доповідь на тему: «Від чого залежить сила захисника та як вона пов’язана з власником. Фактори, що впливають на міць магічного дару». Все зрозуміло?

— Так, професоре… і вибачте… — юнак опустив очі та невпевнено носком черевика водив по підлозі, наче намагаючись викопати яму, щоб провалитися.

— Подивимось, наскільки якісною буде ваша доповідь, — відказав Сіверус Голдрі, а потім обвів поглядом усіх.— На моїх заняттях три правила:
приходити завчасно;
здавати роботи вчасно;
не ставити дурних питань.
Зрозуміло?

Хор невпевнених «так» прокотився аудиторією.

— От і добре… Тож почнемо з азів. Можливо, ви й знаєте їх, але деякі деталі, які я вам розповім, не знайдете в книзі.

Він відкашлявся.

— Тема лекції: «Історія виникнення магічного дару та зв’язку з магічними захисниками. Види магічних сил».

Асмара напружено випросталась.
Вона знала основи, але завжди любила слухати лекції, де відкривались дрібні, але важливі деталі. Невідоме завжди манило її.

ІСТОРІЯ МАГІЇ

— Магія в людях з’явилася як етап еволюції, — почав Голдрі. — Світ був сповнений жахливих створінь, і аби вижити, людині довелося розвиватися не лише тілом, а й розумом. Так народилася магія.

Асмара слухала уважно. Про це вона знала — так чи інакше кожна дитина знала.

— Та цікаво, що магія проявилася не тільки в людей, — продовжив професор, — а й у деяких тварин. У них вона пробудила свідомість. Але самостійно вони все одно були слабкі, тому почали укладати симбіоз із людьми. Так виник зв’язок «маґ — захисник».

Дехто запитально перезирнувся.

— Але буває, що магія не проявляється, — сказав Голдрі. — Таких людей називають пустоцвітами. Чому так стається — досі невідомо.

Шепіт розійшовся аудиторією дружньо.

Асмара нервово ковтнула.

Їй довелося докласти зусиль, щоб не згорбитися під десятками поглядів, які раптом уп’ялися в неї.
Усередині ніби щось стислося й провалилося вниз — гіркий, нудотний клубок.

— І серед вас, — Голдрі усміхнувся криво, майже з хижим задоволенням, — є дівчина з такою особливістю. Можливо, ваша курсова наприкінці року буде називатися «Магічний пустоцвіт. Причини виникнення».

У Асмари на мить зупинилося серце.

Пальці заклякли.

Спина вкрилася липким потом.

Погляд професора був занадто уважним, занадто дослідницьким. Він дивився на неї не як на людину — як на зручний експериментальний матеріал. Якби не свідки, він би, здається, і справді розрізав її навпіл заради науки.

Асмара зітхнула, змінила положення на стільці, намагаючись хоч якось сховатися, — поглянула у вікно. Але тривога не відпускала. Вона накочувалась хвилями, то відпускала, то з новими силами накривала, як цунамі. Відчуття наближення лиха ніяк не покидало її.

Голдрі продовжив, ніби нічого не сталося:

— Магію поділяють на кілька основних видів. Стихійна: вогонь, вода, повітря, земля. Є маги світла та темряви — їх менше. Є друїди — ті, чиї захисники є рослинами, здатними змінювати форму від квітки до хижого велета. Є некроманти — вони мають за захисника скелет та можуть говорити з померлими…

Тут по класу знов прокотився тихий шепіт.

А Голдрі ледь нахилився вперед, мов готувався до найцікавішого:

— І останній вид магів… віщуни. Провидці.

Асмара завмерла.

Всередині щось ляснуло. Це серце так боляче билося об груди.

Батько часто казав, що віщуни — це… особливі люди. Небезпечні, але мудрі. Він їх засуджував, бо вони використовували свої знання не на добрі справи. Проте, попри свою неприязнь, говорив з повагою, бо віщуни були сильними супротивниками.

І тепер, почувши це слово, вона відчула, як у грудях піднімається щось пекуче й болюче, не забуте.

Страх.

Спогад.

І порожнеча там, де мав бути дім.

— Але ж після Великої Битви їх усіх знищили… — почувся несміливий голос.

— Так, — відповів Голдрі. — Імперія провела чистку. Але хто знає? Можливо, залишки їх просто переховуються…

Аудиторія завмерла.

Асмара відчула, що її пальці стискаються в кулаки.