Розділ 11

Оооо… — пухкі рожеві губи Зантаї Жус витягнулися у довге здивоване «ооооо». Цілителька була напрочуд гарною, навіть попри ті моторошні білесуваті очі. Довге сиве волосся, зібране у пучок, і моложаве, привітне личко робили її такою, якою й має бути цілителька — здатною лікувати не лише тіло, а й душу.

З нею завжди було легко й невимушено: розмови — відвертими, а погляд — ніколи не зверхнім. На свій вік вона виглядала надто добре: струнка, тендітна, рухлива, привітна. Лише глибокі зморшки на чолі, у куточках губ та трохи на шиї видавали прожиті роки. Якби не вони — даси їй років тридцять п’ять із гаком.

Асмара була певна — Зантая знала якісь секрети краси. Шкіра її сяяла… а може, то так сяяла доброта в людині. Дівчина не знала, але відчувала до цілительки щиру приязнь та повагу. А ще — вдячність за підтримку в тій розмові з Ельфорією Даглас. Жінка до останнього запевняла ту, що в Асмари є всі шанси опанувати магічний дар.

І хоч Асмара намагалася показувати байдужість, десь у глибині душі, у тих закутках, дверцята до яких знала лише вона, жила інша правда.

Їй хотілося відчути, як це — коли магія живе у тілі, коли твій розум зливається з розумом захисника. Як це — мати товариша-звіра на все життя. І, зрештою, їй не хотілося засмучувати сім’ю.

Останнім часом про рід Веймор говорили лише як про величну сім’ю, що втратила свою силу і може її остаточно обірвати, бо нащадниця — магічний пустоцвіт.

Як же вона ненавиділа це визначення.

Вона знала: магія — не єдина цінність людини. Але суспільство вважало інакше. Було виснажливо доводити зворотнє. А інколи Асмара просто втомлювалася захищатися й хотіла ловити не насмішки, а погляди захвату.

Зантая Жус подивилася на замислену, занурену в себе дівчину, зітхнула й пояснила:

— Тебе прийняли на особливих умовах, і це багатьом не подобається. Тож переглянь папери, які ти підписала. Впевнена, дитинко, знайдеш там багато цікавого. — Вона легко потріпала Асмару по волоссю, як малу лисичку, і додала: — На майбутнє не будь такою безпечною. Дивись, що підписуєш. І краще уникай Ельфорії — менше проблем буде.

Асмара прийняла пораду, бо й сама знала — у словах цілительки була правда. Подякувала, одяглася і побігла не до їдальні, а до своєї кімнати — взяти й нарешті прочитати договір, який так необдумано підписала.

Сніданком доведеться пожертвувати, але дівчина не засмутилася. Попри небажання бути в академії, вона все ж чекала першого навчального дня. Потаємно їй хотілося стати достойною адепткою й завести безліч знайомств.

У кімнаті пахло затишком — гном постарався. Розвісив ароматні мішечки та подарував цілу купу свічок. Навіть без магії Асмара зможе ними користуватися.

Адже о десятій вечора всі магічні світильники гаснуть, і лише в довжелезних коридорах лишаються кілька свічок, що кидають тіні на стіни.

Той, хто має магію, може начаклувати простий ліхтарик чи очистити одяг, прибрати пил, підняти речі або користуватися самописним пером.

Але ж… трясця. Асмарі доведеться писати лекції власноруч. Навіть у цьому вона буде виділятися.

Першими вихідними треба буде з’їздити додому і на ринок магічних предметів, — подумала вона.

Хай ринок і не надто популярний, але маги-винахідники й артефактори завжди привозять туди свої роботи.

Плани в Асмари були грандіозні — аби лиш дожити до вихідних. Хто знає, що ще станеться. Вона щиро сподівалася стати непомітною, щоб уникнути проблем.

А поки що за один день — дві догани. Якщо так піде й далі, вона в академії не вчитиметься, а догани відроблятиме.

Дівчина глянула у велике дзеркало. У відповідь на неї дивилася струнка, трохи розгублена, але вперта дівчина з небесно-блакитними очима та довгим темним волоссям, яке Асмара цього разу не стала ховати.

Поправила формений одяг, підморгнула собі на удачу, схопила наплічник і побігла на лекцію.

Часу лишалося обмаль, тож вона читала договір дорогою.

Пункти були стандартні:

• носити форму на заняттях;

• поза академією форму не вдягати;

• не псувати майно — за шкоду сплатити десятикратну вартість;

• опікунам заборонено заходити на територію;

• адепт під захистом академії, забрати силоміць не можна;

• пропуск двох тижнів без причини — відрахування;

• десять доган — відрахування;

• шкода, нанесена магічним захисником, оплачується вдвічі;

• двічі на рік — показовий двобій магів та їхніх захисників…

— Трясця… — прошепотіла вона. — Я й року не витримаю з такими суворими правилами. Це не договір а вирок. Як же я доживу до літа?..

Перспективи й справді були кепські.

Дві догани вже є.

Ще по дві — за кожну відмову від бою.

І того вже маємо шість....

А як битися без магії? Це гарантована поразка. А інколи — і смерть, якщо суперник за п’ять хвилин устигне тебе прикінчити. Здатися можна лише  від бою загалі або ж після п’ятої хвилини  прийнятого суперництва…

Усе вирішуватиме везіння. І сила мага.

От хоча б ті двоє, чий двобій вона бачила: один — із бегемотом, другий — із водяним драконом.
Там думати було б нічого — лише одразу відмовлятися.

З цими думками Асмара завертала коридором — і врізалася у когось. Болісно відскочила, вдарившись головою об тверді груди. Папери розлетілися.

Дівчина кинулася їх збирати, поки ніхто не побачив зміст…

Та було пізно.

Чиясь рука підняла один із документів.
Асмара підвела очі — і зустрілася поглядом із принцом. Сьогодні він був на диво сам, без свити.

Однією рукою він потер підборіддя, іншою тримав аркуш, посміхаючись і ледь стримуючи сміх.

— Це цікаво, — протягнув він, читаючи сторінку про обмежену кількість  доган.

Асмара зиркнула — і тихо вилаялася.
Принц тримав у руках найгірший пункт.
Тепер він точно знає, як позбутися її.

— Що, вже вигадуєш капості? — випалила вона зло. — Щоб я ще більше доган набрала?

— Хм… навіщо? — спокійно відповів він. Тон був такий байдужий, що аж зачепило. — Ти й сама впораєшся. Сама собі проблем назбираєш. А я лиш подивлюся на цю коротку виставу.