Розділ 10

Хотілося якнайшвидше добратися до цілителів, аби зайвий раз ніхто не бачив і не глузував, не розпускав чуток. Та Асмара швидко відігнала ці думки: надто багато хто вже знав про її пригоду. Перешіптування не оминуть. Тож нехай натішаться, пошушукають — чим раніше почнуть, тим швидше новина втратить гостроту.

Лукас ішов поруч, підтримуючи її і невдоволено бурмочучи під ніс:

— Якби ця академія не давала чудовий старт у житті, ноги моєї тут не було б. Але це єдина надія вибратися з-під батькового тиску.

— Все так погано? — Асмара повернула голову, щоб поглянути йому у вічі. Так сталося, що їхні носи торкнулися. Обоє завмерли. Очі в очі. Асмара першою відвела погляд і продовжила розмову, ніби нічого й не було.

— А я думала, що лише мене так пресують. Мати тисне, аби я отримала магічний дар. Наче це просто: клацнув пальцями — і маєш усе, що побажаєш.

— Мабуть, тоді було б не так цікаво жити.

— Гадаєш?

— Не знаю. Але якби ти не була магічним пустоцвітом, то, ймовірно, повторила б магічний тріумф свого батька, була б сильною магинєю і мала б потужного захисника. А я зі своєю мишею не вразив би тебе, не став би другом. Гадаю, ти й не глянула б на мене…

Лукас сказав це щиро, не задумавшись про наслідки. Болісний тицьок у ребра швидко повернув його до реальності.

— Я б так не вчинила. Батько вчив ніколи не дивитися на людей зверхньо. Казав, що міць — не в дарі, а в силі духу.

— Твій батько — мудра людина й хороший чоловік.

— Був.

— Так… пробач. Не хотів зачіпати болюче.

— Нічого. Я майже нічого про нього вже й не пам’ятаю. Лише інколи, крізь туман спогадів, прориваються його повчальні слова.

Асмара на мить затихла, згадуючи батькові вуса, які так любила смикати, коли була малою. Це був один із небагатьох дорогоцінних спогадів, які вона берегла й боялася загубити. Часто просила матір розповідати про нього — дрібниці, смішні й незграбні історії, які знала тільки вона.

Потім Асмара ображено пирхнула на Лукаса:

— А боляче мені через те, що мій друг зовсім мене не знає і незрозуміло що думає про мене.

— Ем… — протягнув Лукас, і на цьому його запас слів, здається, вичерпався. Але Асмарі відповіді й не треба було — емоції самі виливалися.

— Я розумію, ми тільки пізнаємо одне одного, але не знецінюй мене, добре? Я хочу бодай у тобі бути певною.

Лукас кивнув, але залишався мовчазним і загадковим. Інколи він нишком зиркав на Асмару, думаючи, що вона не бачить. А вона ловила ці погляди й не розуміла їх тлумачення. Їй навіть здавалося, що його очі дивляться занадто зацікавлено — і від того мороз пробігав по спині.

Вирішила: усе залишити як є. Може з часом він розповість що його турбує.

До цілителів пустили лише Асмару. Лукаса виставили за двері, але він пообіцяв прийти ввечері й принести їй поїсти, бо дівчину мали залишити до ранку під наглядом.

Коли двері зачинилися, Асмара опинилася у довгій кімнаті з безкінечним рядом ліжечок, відокремлених шторами. Спочатку її оглянули. Змусили зняти все. Потім намастили липкою, неприємною, ніби медовою, але темно-зеленою субстанцією, що смерділа сумішшю різких трав. Аромат був такий сильний, що дівчину знудило.

Асмара злякалася, але балакуча помічниця цілительки заспокоїла:

— Не переймайся, так має бути. Це нормальна реакція. А зараз лягай і накрийся простирадлом. Воно просочене настоєм проти болю та свербежу.

Асмара послухалась. Чи то трави подіяли, чи втома взяла своє — вона майже одразу заснула. У легкому дрьомі чула голоси:

— Бідолашна… як вона тільки витримала?- мовила цілителька Зантая Жус.

— Вона сильна духом і тілом, але не магічно, — цей голос Асмара впізнала.

— Чому ви так упевнені?

— Бо якби мала дар, він уже б проявився від стресу чи підвищеного адреналіну. А так… дівчина пуста. Не розумію, навіщо вона тут і на що розраховує. Лише чуже місце займає.

— Ой, не будьте такою суворою, Ельфоріє. В неї ще є рік. За цей час усе може змінитися.

Ельфорія Даглас лиш хмикнула, і згодом почулися її важкі кроки. Навіщо вона приходила? Порадіти чи поспівчувати? Асмара не знала. Та й не час було думати — Морфей лагідно накрив її міцним сном.

- - - - - 

Ранок почався не з ніжного пробудження, а зі страху, що схопив за горло.

Чужий вологий, явно звіриний ніс водив по щоці. Слина капала на шию. Просто біля вуха пролунало низьке, глузливе гарчання.

— Хак… хак… хак… — клацнули зуби.

Сон злетів миттєво.

Асмара підскочила й закричала:

— А-а-а!!!

Шторка відсунулася, і зайшла цілителька Зантая Жус.

— Чого кричиш? Усіх хворих переполохала. Їм спокій потрібен!

— Вибачте… — Асмара, забравшись на подушку ногами, не зводила погляду з істоти.

— О, Руді, ось ти де! — лагідно прошепотіла жінка лисиці з темно-рудим хутром і сріблястим пухнастим хвостом та вушками. Довгі гострі зуби, розумний грайливий погляд. Лапки з кігтями, що ховалися й з’являлися знов.

Лисиця, майже метр заввишки, видряпалася на ліжко й почала ластитися до хазяйки.

— Злякала? — Зантая почесала її під підборіддям, і лисиця вдячно затявкала.

— Трохи… — Асмара все ще стискала простирадло на грудях.

Лисиця поглядом ковзнула на неї. Асмара не знала, як реагувати.

— Вона хоче, щоб ти її погладила, — усміхнулася жінка, а тоді додала з легкою напругою: — Дивно… зазвичай Руді нікого, крім мене, не підпускає. А ти їй сподобалась.

Асмара обережно доторкнулася до лисиці. Та задоволено розтягнулася на ліжку, відтіснивши дівчину вбік.

Лисиця щось буркнула, а Зантая відповіла. Це була їхня звична розмова — власниця і магічний захисник. Асмара ж розуміла лише «тяв», «ррр» і звук, схожий на дитячий плач.

— Хитрунка… але ти права, — сказала цілителька лисиці й повернулася до дівчини. — Час на сніданок. І пам’ятай: сьогодні твій перший день навчання. А ввечері — відпрацювання догани.

Асмара округлила очі. Вона ж навіть до кухарок не з’явилася! Ельфорія Даглас, мабуть, тому й приходила: отримала скаргу… або ще одну догану вирішила додати.