Розділ 8

Асмара вирішила не думати про неможливе… про те, що видавалося смішним і водночас нереальним. Що то було? Видіння? П’ятихвилинний сон? Втома? Відповіді вона не знала, та й знати — не кортіло.

Але зранку думки вперто поверталися до сплячого чоловіка, до його спини… до того павука, що намагався його вбити.

Стоп. Красеня?

Звідки вона вирішила, що він красень, якщо його обличчя було сховане в подушці? Може, зовсім не дарма. Може, навпаки — краще, що не було видно. А вона вже встигла занести незнайомця до списку привабливих. Та й узагалі… чи був він реальний? Чи, може, її уява домалювала деталі, яких не існувало?

Певно, все тому, що вона ніколи не дозволяла собі закохуватись чи хоча б дивитися на когось із інтересом. Уся увага — на пробудженні магії. Результат: стрес, недосип, і от маєш — галюцинації.

Асмара вигадувала будь-які пояснення, аби тільки не повірити в очевидне.

— Гей, що з тобою? — Лукас уважно глянув на неї. У його очах була щира турбота, і це неабияк гріло її в цій атмосфері цинічності та неприязні, спрямованої на неї іншими адептами й деякими ректорами академії.

— Ти про що? — посміхнулась Асмара.

Вони з Лукасом гуляли парком після сніданку, насолоджуючись осіннім теплом та барвистою палітрою природи.

— О! Так краще. Посмішка тобі личить. До того ж змусить нервувати всіх інших — приємний бонус, га? — підморгнув Лукас. — Он поглянь на ті кислі пики! — прошепотів він, нахилившись так близько, що чути було тільки їй.

Дійсно, багато хто вирішив прогулятися після ситного сніданку. Асмара й досі картала себе за те, що з’їла аж занадто — але воно ж було таке смачне! Живіт повний, важкість переслідує… мабуть, обід вона пропустить. Краще роздивиться академію, адже завтра вже має долучитися до занятть. Хотілося вивчити всі ходи і виходи, знайти стежки для швидкого маневрування і, якщо треба… утечі. Бо надмірна цікавість чужих очей уже натякала: проблем довго чекати не доведеться.

Ректори сиділи на лавках, неквапно попиваючи узвар чи какао. Адепти тинялися купками, перемовлялися, хтось уже задивлявся на новеньку.

— А що там? — Асмара кивнула на велику хижу між деревами.

— О, там зільєвари вирощують вибагливі трави, — пояснив Лукас. — Можемо піти, але… мені вже час. Через десять хвилин лекція. 

Лукас занервував. Він був показовим адептом і взагалі не любив запізнюватися, а тому запропонував Асмі.- Давай пізніше прогуляємось там? Подивимось на пруд і качок погодуємо. Обіцяю все тобі покажу, але не сьогодні. Добре?

— Йди, — усміхнулась вона. — Я ще трохи прогуляюсь.

— Тільки далеко не заходь і… не встрягни в неприємності.

— Хвилюєшся? — вона підняла брову.

Лукас зашарівся, ховаючи почервонілі вуха.

— Зустрінемось на обіді.

— Е ні, я згодна лиш на вечерю. Бо якщо я ще щось з’їм — лусну.

Вони посміялися і розійшлися.

Асмара й не помітила, як ноги самі повели її до тієї хижі. Стежина звивалася між деревами, ніби навмисно затягувала час. Чим ближче вона підходила, тим більше шкодувала, що не дочекалася Лукаса.

Оранжерея виявилась не просто хижею. Це була перекошена, хитка будівля, ніби зібрана з різних шматків скла, дерева й металу. З неї стирчали пагони трав і ліан: з тріщин, із піддашшя, з горщиків, що виглядали за поріг, з хаотично зроблених саморобних клумб навколо. Здалеку вона скидалася на величезну хатину, що от-от обросте ногами й утече в ліс.

Поряд тягнувся вузький дерев’яний місток над болотяною водоймою — щось між ставком і озерцем. Каламутна вода ховала своїх мешканців завзято і лише качки могли там щось роздивитися, кожен раз пірнаючи і хапаючи до клюва якусь поживу із води.

Саме цієї миті з оранжереї вийшла свита принца.

Асмара застигла. Неприємності почались.

— Ой, хто це до нас прийшов, — забуркотіла знайома дівчина, та сама, що в їдальні допомагала наповнити тацю.

— Веймор заблукалась? Давай покажемо шлях додому! — хтось засміявся, і натовп хижо підхопив сміх.

Асмара розвернулась, вирішивши піти. Але свита вирішила інакше, перекривши шлях.

— Знаєш, чому в прудку не купаються? — пролунало за спиною.

— Чому? — язик її підвів. Клята цікавість завжди зичить проблеми. От і зараз… хіба не можна було змовчати?

— Зараз перевіриш! — уперед вийшла Лейстер Раєр. Асмара й не здогадувалась, що та в тісній дружбі зі свитою принца. Здавалося, Лейстер чекала саме такого шансу.

Хвиля повітря змахнула її з місця — і Асмара опинилась на містку.

Ще мить — і велетенський сірий павук із блискучими, розумними очима та гострими лапами спритно ліз їй на ногу. Дівчина одразу помітила що цей павук зовсім не схожий та того із її сна.

Асмара заметушилася, скачучи по містку, але павук тримався міцно. Як вона не тряслись, як не крутилася але цей сірий нахаба ніяк не хотів залишити її в спокої.

— Гарде, на обличчя їй лізь! — крикнув хтось.

Павук захоркотів у відповідь.

І тоді Асмара зробила єдине, що могла — стрибнула у воду.

Холодна, тягуча, болотяна маса прийняла її, мов у пастку. Павук залишився на містку — свою роль він виконав.

Асмара відчула перший удар.

Потім другий.

Потім десятки.

П’явки.

Вони… били її струмом.

— А-а-а-а! — закричала вона, борсаючись у воді, намагаючись дістатися берега. Але кожен рух сповільнювало трясовинне дно, а чим ближче вона була до суші — тим сильнішими ставали удари.

П’явки вкривали її руки, шию, боки; дрібні, липкі, чорні — й кожна випускала маленьку блискавку.

Тіло сіпалося, волосся стирчало, мов наелектризована корона, а одяг перетворився на місиво бруду й затхлості. Від неї несло тиною.

Сльози змішалися з болотом, а компанія на березі реготала.

— Ой, не дивись так страшно!

— А що вона нам зробить?

— Еге ж. Нічого.

Вони сміялися, перемовлялися, і кожне слово, кожен жарт досягав цілі. Дівочих сліз ставало більше.

Асмара дивилася на них крізь сльози й біль, запам’ятовуючи імена, обличчя, голоси.