Розділ 7

Гном тягнув Асмару вгору сходами. Минув перший, другий, третій, п’ятий… останній, і вони опинилися на горищі. Асмара важко дихала після підйому й думала, що її чекає нагорі — але намагалася не показувати цього.

Гном поглянув на неї, наче перевіряючи її готовність, і змахом руки відчинив двері, на яких звисало таємниче, старе павутиння. Було зрозуміло, що в це приміщення давно не ступала людська нога — навіть повітря зсередини зустріло їх холодом і запахом затхлості.

— Заходь, це твоя кімната, — Родерік трохи посунувся, даючи Асмарі першій зазирнути в неочікувані покої.

Перше, що відчула дівчина, — густий пил, який ніби завис у повітрі сірим серпанком. У носі залоскотало, і вона голосно чихнула. Від цього звукотрусу в старій шафі, що стояла біля невеликого вікна, тріснула й відпала ціла поличка. Разом із нею гепнулася ваза із засохлими, давно померлими квітами. Друзки скла розлетілися по підлозі, додавши невеселій картині епічності.

Це було сумне видовище.

Кімната — простора, але вкрита багаторічним брудом, який так в’ївся в прогнилі меблі, що здавалося, його нічим не відчистиш. Пил, павутиння, подекуди навіть цілі його «шати», а посеред цього — дохлий засохлий щур, недбало відсунутий у кут. Ліжко — старе, на пружинах, від одного лише присідання на яке воно голосно заскрипіло, ніби волало про пощаду.

— А чому не в кімнаті з дівчатами? — Асмара крутила головою, роздивляючись цей «скарб», і від побаченого її голос набув сумних відтінків. Голівка з розпущеним волоссям все нижче нахилялась, ховаючи очі, в яких відбилися смуток і печаль.

— Офіційна версія: немає місць у жіночому гуртожитку. А в чоловічий поселити тебе… сама розумієш, ні директор, ні Ельфорія на такий відчайдушний і відвертий крок не підуть. Все ж твій статус, твоє прізвище вимагають хоч удаваної ввічливості.

— А неофіційна?

— Можливо, гадали, що покинуте, брудне, самотнє горище змусить тебе відмовитися від ідеї навчатися тут, — знизав плечима гном. Але подумавши, додав, жалісно поглянувши на дівчину: — Не залишать вони тебе в спокої, дитино. Це лише початок.

Асмара засміялася, але сміх її був пронизаний болем. Вона так втомилася боротися за місце під сонцем… Втомилася від того, що суспільство не приймає таких, як вона. Хіба не можна цінувати людину за її сутність? Але ж ні… бодай одна слабкість — і тебе заклюють. Де ж обіцяна рівність, про яку так красиво говорить влада?

Та подумки вона ніколи не дозволила б собі сказати це вголос: від неї залежала мати, її спокій і добробут. Лайніра вклала надто багато любові та сил, і Асмара не мала права ризикувати.

— Не засмучуйся. Я тобі допоможу… Але нікому про це не кажи. І нікого до кімнати не приводь, — гном поплескав її по плечу, заспокоюючи, а потім рішуче розвернувся. — А тепер погляньмо, що тут можна зробити.

Він щось пробурмотів, і повітря перед ним завібрувало. На його дивний клич з’явилися мітла, молоток і кілька дерев’яних дощок, а цвяхи закружляли довкола пояса, наче маленькі металеві духи. Швабра, ганчірки та відро з водою прибігли на поміч, дзенькаючи й плескаючи.

Трісь, стукіт, гомін.

Асмара тільки встигала кліпати очима, бо не розуміла, як це все працює. Мітла сама підмітала підлогу, швабра відмивала плями, молоток поспіхом забивав цвяхи, ніби живий. Старе гниле дерево на очах перетворювалося на міцне й нове, пружини ліжка втягнулися й оновилися, шафа випросталась, а стіл набув гладкої поверхні світлого дерева.

Родерік, наче диригент магічного оркестру, керував процесом, і його невидимі помічники працювали швидко та старанно. Запах чистоти, свіжого дерева та трохи м’яти наповнив кімнату.

Через пів години горище перетворилося на милі, затишні апартаменти, у яких і самій принцесі було б добре жити.

Асмара від захвату навіть підтанцьовувала в ритм роботи, а коли все скінчилося — кинулася Родеріку в обійми.

— Дякую! Це чудесно! Я… це диво. Я так вдячна!

— Що ти, дитинко, — гном усміхнувся. — Доброта завжди повертається. А темряву розвіє світло. До речі, лягай відпочивати — через годин п’ять уже світанок. День у тебе й так був нелегкий.

— Дякую!

— І пам'ятай: нікого не запрошуй. Бо якщо Ельфорія Даглас прознає, яку красу я навів на даху, — помститься. В гніві її навіть директор боїться.

Асмара кивнула, солодко позіхнула й провела гнома до дверей.

Яка ж у нього добра душа… І хто тільки поширював ті дурні чутки про «злого гнома»? Асмара вкотре переконалася: ніколи не знаєш, хто стане другом, а хто — ворогом. Ще недавно вона думала, що доведеться воювати з ним за ліжко й ковдру, а тепер… не знала, як віддячити.

Вона ще раз оглянула кімнату й, щасливо усміхаючись, плюхнулася на ліжко. М’який пружний матрац обійняв її, а потім легенько відштовхнув. Асмара відчула себе такою щасливою, що навіть, як маля, пострибала кілька разів — а потім, почервоніла й задихана, нарешті збагнула один мінус: немає окремої душової чи ванної.

Отже, доведеться спускатися на перший поверх, до спільних купалень…

Зібравши в наплічник усе потрібне, вона втомлено і сонно попленталась униз.

Уже була пізня година, і академія занурилася в напівтемряву. Лише свічки на стінах відкидали блиски й химерні тіні, які рухалися так, ніби жили своїм життям. Завдяки ним хоча б можна було визначити напрямок.

Асмара рідко зустрічала адептів: переважно парочки, що ховалися по кутках у пошуках романтики. Її кроки глухо лунали коридором, породжуючи тривогу в серці. Липкий, незрозумілий страх змушував її дихати рвано, а руки затремтіли. Аби приховати це, вона міцніше вчепилася в рюкзак.

Дивне відчуття наростало, холодком пробігаючи уздовж хребта. Асмара раптом прискорила крок, а потім —побігла так  ніби хтось гнався за нею.

Нарешті опинившись у купальні, вона забігла в вільну кабіну, зачинилася й притиснулася спиною до дверей, прислухаючись: чи є тут хтось, чи вона сама. Чи можна роздягнутися і змити з себе напругу дня.

Цок… цок…

Десь у сусідній кабіні по краплі текла вода. І цей звук був надто гучним у тиші. З кожною краплею межа між дійсністю і чимось нереальним стиралася. Асмару накрило хвилею дивного запаморочення — на мить потемніло в очах, подих збився.