Розділ 6

Помешкання гнома було затишним та просторим. Двері, що вели всередину, височіли майже до балки, велетенські, дубові, з різьбленням, зовсім не підходили під зріст господаря. Але Родерік відчинив їх легким помахом руки — магія м’яко клацнула, золотистий пил розсипався в повітрі, і важкі стулки плавно розійшлися самі, наче вітаючи гостей.

Усередині стояв теплий пряний аромат. Пахло так густо й затишно, ніби тут одночасно проварювали десятки цілющих настоїв. Під стелею, на товстих балках, звисали пучки засушених трав: шавлія, м’ята, материнки та ще безліч дивних рослин, чиї назви могли знати хіба травники. Вони тихо шелестіли,  кидаючи примарні тіні на стіни, від чого дім здавався живим, немов дихав.

І не дивлячись на велетенські меблі, у нього все було підлаштовано під невеликий зріст гнома. До кожного предмета — окрема маленька драбинка або сходинки: до робочого стільця, до широкого ліжка, до полиць, а навіть до дивану, щоб господар міг зручно вмоститися серед подушок. Маленькі сходи виглядали настільки природно, що здавалося, ніби це цілий продуманий маршрут пересування житлом.

Його апартаменти складалися із чотирьох кімнат. Робочий кабінет, передпокій, спальня та невелика кухня.

Спочатку — робочий кабінет, де він працював і приймав вибагливих студентів, котрі прибігали вимагати то нову форму, то кращу кімнату, ніж ту, що мають. Скільки таких зазнайок Родерік бачив за життя — не злічити. Але ця дівчина-гостя не здавалася йому ні снобливою, ні лицемірною, ні гоноровитою.

Приємна зовнішність, мила посмішка з ямочками. Темне довге волосся — чорне, гарне, наче хтось розлив насичену фарбу. Навіть її заколки блистіли, наче зорі на нічному небі. Але була одна деталь, що найбільше манила погляд — очі. Нереального небесно-блакитного кольору. Таких він ще не бачив… Хіба що колись давно, коли був малим і коли його сім’я щойно приїхала працювати до академії. Серед наставників тоді була жінка з такими ж очима. Але про таких тепер не прийнято згадувати. Їх усіх знищили, аби більше ніколи не зазіхали на владу в імперії.

Гном подумки вилаяв себе. Ну що може бути спільного між тією жінкою та цією дівчиною? Нічого. Та й магії ця не має — усі про це знають. Шкода, бо якби мала, потенціал був би великий: увесь її рід — могутні маги з вражаючими захисниками. Але, мабуть, природа не може давати безкінечно. Магічна сила на комусь та й закінчується.

Загальновідомо: якщо до двадцяти років маг не опановує дар, то після цього рубежу він уже навряд чи проявиться.

А Асмарі вже дев’ятнадцять. Час тікає невблаганно, і з кожним днем шансів усе менше.

Через кабінет вони вийшли до маленького передпокою та розмістилися на зручному дивані. Родерік побіг до спальні, взяв набір для шиття та переодягнувся у сорочку й чорні штанці. Образ був би солідним, якби не м’які теплі дитячі капці із зайчими вушками.

Гном простягнув дівчині свій одяг для підгонки. Родерік віддав набір для шиття й побіг на кухню: заварювати чай та розкладати смаколики, що принесла Асмара.

Із передпокою вона чула, як торохтить посуд, як свистить чайник, як гном наспівує собі веселу пісеньку, а інколи навіть причмокує.

Поки гном порався на кухні, Асмара встигла вкоротити штанці та пришити кишені з зайвого матеріалу.

Зрештою гном вийшов із тацею, на якій стояв ароматний трав’яний чай, чашки та тарілка з п’ятьма пиріжками. Асмара подумки посміхнулася. Невже він уже половину з’їв? Чи, може, це він так гостинність проявляє? Дівчина не образилася — навпаки, це викликало в неї теплу усмішку. На його місці вона б теж вагалася: ділитися такою смакотою чи ні. Все ж в академії годували добре… хоч якийсь плюс.

Гном поставив усе на стіл, розлив чай і поглянув на штанці.

— Яка краса! — щиро вигукнув він. — Не думав, що дівиці зі знатних родів так уміють. Думав, ви всі білоручки і тільки накази ладні віддавати. Ти мене приємно вразила, дівчинко. Пощастить твоєму чоловіку.

Асмара подивилась на чай і задумалась.

— Мабуть… — сказала тихо. Їй стало сумно. Адже більшість, якщо не всі, прагнули сильної пари, щоб нащадки успадкували великий ресурс. А вона цього дати не могла. Мати роками гнала її на жорстокі тренування, аби хоч якось пробудити магію. Коли це не давало результату — змушувала шити, вишивати, куховарити, поратися по дому.

Лайніра Веймор робила все, аби донька хоч якось влаштувалася в житті. Щоб на ринку наречених не опинилася останньою. Асмару це розчаровувало: невже не можна просто знайти людину, з якою добре? Не вигідно — а комфортно? Невже не можна покохати просто так, за те, що ти є?

Вона ніколи не зізнавалася матері, але краще вже бути самій, ніж прислужувати чоловікові як рабиня. Рівності між ними все одно не буде — магії ж у неї нема. А до таких, як вона, відчувають лише зневагу. Терпіти це від того, кого кохаєш, Асмара не хотіла.

Та мовчала — знала, що її думки матері не сподобаються. Скільки б вона не пояснювала, Лайніра вперто вірила, що знає, як правильно, бо «життя бачила», а Асмара ще ні.

Ось так і довелося Асмарі обпікати пальці на кухні та колоти їх голкою під час шиття. Вишивка взагалі випробовувала нерви. Вона все це вміла — але чи мріяла провести так усе життя? Лишитися тінню власного чоловіка? Однозначно ні. Кохання? Вона в нього не дуже вірила. Максимум, що могла запропонувати юнакам, — дружбу.

Гном, мабуть, розтлумачив її паузу по-своєму.

— То що, когось уже зустріла? Того, через кого серденько тьохкає?

— Що? — розгубилася Асмара. — Ні, просто задумалась…

Вона продовжила коригувати довжину рукавів — вправно та швидко.

— Нічого, якщо ще не зустріла. Всьому свій час. Але знай: кохання — воно палке, пристрасне, потрібне, як ковток свіжого повітря. Неначе сонячний промінь у холодну днину. Якщо зустрінеш обранця — хапай момент і насолоджуйся.

Асмара почервоніла. «Хапай…» — а що потім? Схопила — і що далі? Вона уявила й тихо хихикнула.

Гном пирхнув.

— Ой, та яке тобі ще кохання! Ще не доросла. Он смієшся, як пустунка.