Розділ 5

Ще ніколи Асмара не відчувала себе такою приниженою. Сіроокий блондин своїми тихими, майже спокійними словами ранив глибоко. Йому навіть не довелося голос підвищувати — його слова пролунали серед мертвої тиші, мов вибух. Тепер кожен буде знати, хто вона така.

І якщо ще мить тому Асмара сподівалася хоч із кимось налагодити дружній контакт, то зараз її надії змило, наче хвилею. Замок ілюзій впав.

І найгірше — вона не могла нічого сказати у свій захист.

По-перше, це прозвучало б жалюгідно.

По-друге… він же, чорт забирай, сказав правду. Заперечувати? Брехати? Викручуватися? Не її метод.

Язик прилип до піднебіння. Очі дивилися на нього широко, з образою й нерозумінням. Якого біса? Що вона йому зробила, що він так омочив її лице брудом? І перед усіма.

Але Асмара стояла. Прямо, рівно. Образливо до сліз, але заплакати — це показати слабкість. А за слабкість у стінах академії розтопчуть так само швидко, як ту нахабну муху, що сьогодні доводила до сказу кухарку.

Посіпаки хлопця пройшли повз неї так, наче вона порожнє місце. Зайняли столик біля панорамного вікна — очевидно, їхнє «священне місце». Жоден адепт навіть не глянув туди — ні сісти, ні дозволу запитати не наважилися б.

Останнім ішов блондин. Його мимовільно-неуважний погляд ще раз довів їй, що він не бачить у ній рівну. Вона для нього — пил, який з часом змахнуть із полиць. Вона лише небажана, бездарна адептка, що довго тут не затримається.

Асмара запам’ятала кожного з тієї компанії.
Помститися? Ні. Немає за що. Вони ж її не побили, не обізвали, не зіпсували їжу. Навіть, певною мірою, «допомогли».

Вона просто вирішила: ці обличчя треба знати. Хто вони? Як і чим живуть? Знання — рушійна сила. А їй сила ще знадобиться, аби знайти їхні слабкості у разі ворожнечі.

Постоявши трохи в ступорі, Асмара нарешті рушила до вільного столика в кутку з трьома повними тацями. Досить на сьогодні видовищ. І так стала місцевою зіркою — скоро гроші почне брати за шоу.

Йшла між столами, відчуваючи погляди в спину й голосне хихотіння.
І тут — хтось ухопив її за поділ.

— Сідай з нами. Якщо хочеш.

Лукас дивився співчутливо — але без жалості. Просто знав, що значить бути на її місці.

— Краще не треба, — прошепотіла. — Тільки гірше зроблю.

— Куди вже гірше? — знизав плечима він. — Ти ж бачила. Для них я теж лузер. Дружба зі мною ніяк не зіпсує твою й так кепську репутацію.

Асмара ледь усміхнулася, опустила таці на стіл.

— Ми ще їм покажемо. Вони нас погано знають.

— Еге ж.

— Гей, не вішай носа! — занадто бадьоро сказала вона. — У нас повно їжі! Пригощайся!

Вона підсунула йому «м’ясний набір»: крильця, яловичину з часником, качку, котлети, хліб… і тарілочку смажених курячих сердечок з цибулею.

Лукас простягнув руку, але завмер, коли побачив серця.

— Я… це… напевно… відставлю на той пустий, сусідній столик, хай стоїть…

Він уже простягнувся — але зловив погляд Асмари.Такий холодний і попереджувальний, що парубок аж роззявив рот.

— Куди? — її очі уважно стежили за тарілкою.

— Т-ти це будеш їсти?

— А що? — пирхнула вона. — Огидно?

— Ну… це ж… субпродукти… їх бідняки їдять…

— Ой, бачу, ти великий знавець. Це найсмачніше! — сказала й проткнула виделкою одне серденько.

І тут крапелька соку бризнула прямо в Лукаса.

Той голосно «фе-е-е!», скривився, відвернувся, потер рукавом щоку.

— Боже, Асмаро! Ти мене вб’єш!

— А ти що думав? — засміялася вона. — Я небезпечна!

Адепти за сусідніми столами щиро засміялися з почутої розмови.

Лукас здався, взяв одне серденько двома пальцями, понюхав…

— Це взагалі безпечно їсти? — юнак недовірливо дивився на делікатес наче на таргана в пальцях.

— Звісно. — Асмара швидко схопила Лукаса за руку і відправила серденько йому в рот. — Не дякуй.

Лукас зблід, потім позеленів, але все ж проковтнув, запиваючи двома склянками соку.

— Щось я вже наївся…

Вони вдвох почали сміятися та роздивлятися всі здобутки Асмари.

На інших тацях були пиріжки з начинками всіх видів, желе, цукерки, печиво, льодяники.

— З собою щось даси? — Лукас обережно понишпорив по таці. — Вночі їсти хочеться, а в столову не пустять, та й якщо пустять — там уже нічого не буде.

— Поділюся. Але віддам тільки третину. Мені ще треба… для справи.

Асмара планувала задобрити сусідок по кімнаті. Вона вже знала з розповідей, що адепти живуть по троє-четверо на кімнату. Кожному видається ключ та постільна білизна, а також форма академії і пропуск у місто на вихідні. Тож вона гадала, що почастувати дівчат смачненьким буде вірний хід для спільного мирного проживання.

— По руках! — він одразу ляснув її по долоні.
Ухилитися тепер було неможливо — угода.

— Слухай, — сказав він, жуючи пиріжок. — Навіщо ти підійшла до тієї елітної компанії? Розуміла, який ризик на себе береш?

Він замовк, округлив очі.
— Чи ти… не знаєш, з ким мала справу?

— Ні, не знаю. А це важливо?

— Дуже! — зашепотів він. — Це ж сам принц Ліріан, молодший син імператора.

В Асмари випала виделка.

Місцевий принц-«зірка» виявився справжнім принцом.

Ну і дурепа ж вона!

Зв’язатися з імперською родиною!

Тепер гулятиме коридорами й молитиме всіх духів та богів, щоб не попастися йому під руку знову.

Ну казала ж мати: треба відвідувати бали й прийоми, а не вдавати з себе хвору чи ховатися від поглядів десь за колонами. Знала б хоч, як вони виглядають! Тільки імператора і кронпринца кілька разів бачила.

А ще одного разу — здалеку — спину і вражаючу ширину плечей генерала Рейвана Елданора.

Від досади Асмара схопилася за голову й мало не вдарилася чолом об стіл. Лукас ледве встиг підставити долоню.

— Та не все так погано...

— Ти в це віриш?

— Ем… — він відвів погляд.

Лукас уже відкрив рота, щоб підбадьорити, але тут Асмара підскочила: