Розділ 4

І якби Асмара не хоробрилася, але коли кожен у натовпі дивився так, наче хотів убити, колінця мимоволі затремтіли. Дівчина вперто змушувала себе стояти на місці, попри страх і те, що злі адепти наступали з усіх боків.

Їй — кінець.

Та раптом гучний дзвін із барабанним супроводом розітнув повітря, і за мить усі кинулися прямісінько на неї, штовхаючись, намагаючись якомога швидше прорватися до входу в академію. Юрба підхопила її й понесла вперед.

Асмара перелякано схопилася за серце й заплющила очі. Думала, затопчуть. Але водночас її ніжно гріла інша думка, приємна, мов лагідний промінь сонця.

Розправи сьогодні не буде. Вона вціліла. Вижила. Ще й Лукаса захистила.

Асмара здивовано й полегшено поглянула на «стадо», що ринуло на вечерю, і сама кинулася навздогін. Бо, судячи з розповідей Лукаса, якщо не встигнеш вчасно — можеш залишитися без нічого.

Бігла, переганяючи інших, і вловлювала уривки голосів:

— Гей, не пхайся!

— Хутко! Не встигнемо — знову залишимося без їжі!

— Цікаво, будуть сьогодні пиріжки з квасолею та м’ясом?

Усі розмови були лише про їжу й про те, як би встигнути, аби не бути в кінці черги. Асмара ніяк не могла збагнути: невже академія справді заощаджує на харчуванні адептів? Чому такий кіпіш? Але попри все піддалася настрою юрби й теж побігла чимдуж.

Коли вона переступила поріг столової, перед нею відкрився зовсім інший світ.

Велика, світла зала з легкістю могла помістити всіх охочих і навіть більше. Уздовж стін тягнулися широкі панорамні вікна, за якими вже синіли сутінки. Їхнє тьмяне світло змішувалося з теплим сяйвом люстр, утворюючи затишний золотавий серпанок.

Повітря було густе від ароматів.

Божественних.

Надто смачних.

Пахло запеченим м’ясом, пікантними спеціями, свіжою булочкою з хрусткою скоринкою, яблуками в кориці, густим узваром, що томився у великих мідних чанах. Десь збоку стояли вітрини зі смаколиками: медові пряники, повидлові круасани, пиріжки, фруктові пінки та кольорові желе.

Стійка видачі тягнулась довгою лавою, за якою кухарі швидко розкладали страви, не встигаючи за натовпом. Глухий гомін сотень голосів зливався в шум, що нагадував річковий потік. Адепти сміялися, махали один одному руками, кликали знайомих, хапали таці.

Шлунок Асмари скрутився у трубочку, а потім розкрутився назад і гучно заволав, нагадуючи про себе: мовляв, господарка геть не дбає про його ситість.

Дівчина притиснула руками живіт — даремно сподіваючись, що це хоч трохи зменшить розголос її буркотіння. Але вона переймалася даремно — у цьому галасі її животу ніколи не перекричати сотні голодних адептів.

Вона раптом отримала болісний тичок у спину.

— Чого стала на проході? Рухайся, чорнява! — незнайомець злісно зиркнув і навіть кулаком пригрозив. Він щось буркнув до свого друга, та Асмара встигла почути — вони проходили просто повз неї, коли вона поспішно відсунулася ближче до стіни, даючи дорогу нетерплячим.

Вона стала так, щоб бачити кожен куточок столової та кожного адепта. Сподівалася серед цього галасу й метушні знайти сіру маківку Лукаса. Їй хотілося поговорити з ним. Підтримати. Вона щиро прагнула дружити з ним. Хоч і не знала, чи захоче цього він… Та інтуїція кричала: він добра людина, хоч і намагається здаватися відстороненим, байдужим.

— Ти бачив, як у неї обличчя витягнулося, наче й мови людської не розуміє? Якась загальмована.

— Еге ж, шкода. Така гарна, але дурна…

Комплімент сумнівний, але зіграти на ньому можна. Треба лише «влитися» в компанію тих, хто не був на двобої.

Асмара припускала, що половина академії вже знає, хто вона. Але інша половина — ще ні. Тому вона мала ризикований, але хитрий план.

Вона запримітила компанію адептів. Відомі, популярні: усі, хто проходив повз, усміхалися, віталися, тиснули руки. Декого з них у черзі одразу пропускали вперед — і вони набирали все, що хотіли. Асмара потерла руки.

Вона теж так хотіла.

Довго не думаючи, вона підійшла до них.

Хвилювалася, але вправно приховала це за дружньою відкритістю.

Вона звернулася до хлопця, якого одразу визначила як головного в групі:

— Привіт. Є одне питаннячко. Якщо відповіси — матимеш плюсик у карму.

Така легкість, фамільярність і, можливо, трохи нахабна безстрашність — неабияк зацікавили юнака. Він був високий, тримався зверхньо, проте спокійно. Його сірі очі говорили більше за слова, і всі довкола, здавалось, розуміли ті погляди без перекладу. Корилися. Прислухалися. Поважали.

Хто він такий — Асмара не знала. Але була впевнена: шляхетного роду.

Він відповів сам — і це був гарний знак.

— Гм. Цікаво. Кажи, — кинув недбало, навіть рукою махнув, мов дозволив говорити.

— Як зробити так, щоб пройти повз? — вона вказала на двох хлопців із тацями, повністю заваленими їжею.
— Розкажи секрет.

Він посміхнувся.

— І чому ти вирішила, що я його знаю?

— Хіба ні? — скептично зіграла бровами.

— А ти цікава… гаразд.

Він клацнув пальцями — і вперед вийшла дівчина. Взяла Асмару за руку, і вони разом подалися до стійки видачі. Люди в черзі пропускали їх мовчки, без нарікань.

У Асмари очі розбігалися. Вона схопила ще одну тацю. На одну руку поклала повну, на іншу — теж, а третю попросила наповнити дівчину, що йшла поруч. Та мовчки виконала, хоч і було видно, що не в захваті.

З тією горою їжі, за якою її голову ледве видно, Асмара потихеньку повернулася до хлопця. Стала боком, щоб бачити його, і щиро подякувала:

— Це було круто, дякую! Я думала, що в перший же день буду спати голодною. Але ти — мій рятівник.

Вона засміялася й додала:

— Давай знайомитись. Як тебе звати? Мені б хотілося знати ім’я свого годувальника. Згодом вигадаю, як віддячити.

— Не варто. Іншого разу не буде. Це була одноразова акція доброти. І більше не турбуй мене по дрібницях.

— Чому одноразова? Чим викликаний такий холодний прийом? — її голос став тихішим.