Розділ 3

Маги билися не на жарт, і, судячи зі слів Лукаса, ці двоє дуелянтів були друзями. З того, що бачила Асма, вона зробила висновок: в академії найбільше цінують силу, високий рівень магії та потужного захисника.

Якщо з магами було зрозуміло — переможця тут так і не визначать, хіба що, як казав Лукас, їм набридне або вони врешті зупиняться — то битва захисників була справжнім видовищем.

Великий чудернацький бегемот роззявив пащу, і звідти виблискували сталеві гострі ікла. Видовище, що змушувало затамувати подих від величі та могутності магічного захисника. Його опонентом була змія… ні, водяний дракон.

Химерно схожий на змію, але з розкішною гривою та тілом, вкрите міцною сріблястою лускою. Якщо у бегемота був повний рот зубів гострих як списи, то дракон мав лише два ікла — але довжелезні — а також нарости-шипи вздовж усього тіла.

Ці двоє вражали. Кожен із них ніс у собі смерть.

Асмарі навіть дивитись було лячно, а бути поруч із такими створіннями вона б точно не схотіла. Це, мабуть, уперше вона щиро зраділа, що не має магічного компаньйона.

Битва була епічною. Велетенський бегемот тиснув супротивника вагою, а кликаста паща клацала, погрожуючи перекусити змію-дракона навпіл. Дракон же звивався, ковзав по важкому тілу бегемота, ніби мотузка, обплітаючи його й завдаючи дрібних, але дошкульних укусів. Декілька разів бегемоту вдавалося відкинути набридливого супротивника, і кожного разу здавалось, що той уже не підведеться. Але прудка істота знову кидалася в бій, ще лютіша, ніж до того.

— Видовищне видовище, га? — іронічно всміхнувся Лукас.

— О так! Я ніколи й уявити не могла, що двобій магічних захисників виглядає так…

— Не завжди… — тихо, майже сумно відповів він, опустивши голову так низько, що Асма не могла зловити його погляд.

Дівчина розраховувала на продовження — і отримала його, хоча вже за мить пожалкувала про власну цікавість.

— Інколи магічний захисник — слабка істота. Тоді в дуелі немає ані сенсу, інші шансу на перемогу… лише одностороннє  побиття.

Це прозвучало так, ніби він знав це із власного досвіду. Асмі здалося — ні, вона майже впевнена була — що в Лукаса не надто сильний компаньйон. Не такий, як ці двоє, що змагались просто перед ними.

Що ж, життя таке… щастить не всім.
Та хіба може комусь бути гірше, ніж їй?

Їй здавалося, що Лукас просто не цінує того, що має. А вона… вона геть нічого не має.

Магічний пустоцвіт.

Вона ненавиділа це слово — наче тавро, яке переслідувало її роками. Якби вона навіть розбилася об граніт долі — це прізвисько не зникло б.

Запала дивна, майже комфортна тиша. Кожен думав про своє, і ці думки явно не були легкими. Але сумувати довго не судилось: за вікном битва розгорілася ще завзятіше, ніж раніше. Асмара не витримала ні напруги, ні цікавості. Схопила Лукаса за руку та потягла за собою у вир подій.

Тоді вона ще не знала, наскільки кепською виявиться ця ідея. І як сильно вона потім про це шкодуватиме.

— Гей, куди ти мене тягнеш?! — хлопець відчайдушно намагався вирватись, але Асмин захват був міцний.

— Відпусти! Не хочу! — він уже зрозумів, що дівчина тягне його просто до натовпу, в самісінький епіцентр. А він хотів бути лише стороннім спостерігачем.

Лукас знав: варто йому з’явитися там — і вороття немає. Осуд. Насмішки. Зневага.

Однак юнак навіть не здогадувався, як сильно він помилявся. Бо цього разу все було ще гірше.

Вони лише ступили на галявину, як десятки, а може й сотні поглядів звернулися на них.

Асмарі й Лукасу хотілося провалитися крізь землю.

Кожен думав, що саме він є причиною цієї непроханої уваги: Асма боялась, що її впізнали як «пустоцвіт», Лукаса точило страхом інше — його таємниця, його слабкість, його ганьба.

Лукас думав: що вона скаже? Чи відвернеться? Чи перестане так впевнено тримати його за руку?

Він боявся.
Страшенно боявся знову розчаруватися в людях.

Та доля завжди має власні плани…

Вперед ступила Лейстер Раєр — зірка академії, гордість свого роду, донька радника імператора. Сильна, красива, самовпевнена, неприємна особистість. Її захисник — чорний єдиноріг — навіював і захоплення, і страх. Шляхетний, могутній, але він чомусь обрав собі компаньйоном найбільш пихату зазнайку з усієї академії.

Лейстер ненавиділа Лукаса. Асмару теж знала — і теж не поважала. Тож однією фразою вона розтрощила репутацію обох.

— Ха! — коротко розсміялась вона і підійшла ближче разом зі своєю свитою. — У нас новий тренд? Невдахам тепер модно триматися гуртом? Сіра мишкa і… пустоцвіт. Ви просто створені одне для одного.

Потім вона гучно оголосила всім:

— Привітаймо нову парочку невдах!

Натовп загомонів. Битва зупинилась — усі відчули запах сенсації. І Лейстер, користуючись увагою, почала свою жорстоку виставу.

— Дозвольте представити вам Асмару Веймор — магічний пустоцвіт! Так, ту саму дочку славного генерала Веймора, якого ми щороку вшановуємо. Шкода, що така легенда мала таку… невдалу спадкоємицю.

Пауза. Погляди з усіх боків. Шепіт. Гучне смакування приниження.

— А поряд — наш улюбленець Лукас. Позорисько академії. Хлопець, який нічого не може зі своїм жалюгідним захисником.- коротка пауза, для більшого ефекту, в потім урочисте продовження гучної вистави.- Ну, вгадаєте хто в нього компаньйон? Та ні, навіщо вгадувати? Ви й так знаєте!!!

— Миша! — вигукнув хтось.
— Мишеня! Пацюк! — підхопили інші.

Лукас завмер. Відпустив руку Асми і, різко розвернувшись, побіг геть.

Хтось із юнаків гукнув йому вслід:

— Біжи, мишо! Але вічно бігати не вийде, боягузе!

Сміх розлетівся галявиною.

Асмара відчула огиду. Невже це — найкраща академія Асгардії? Пихата, жорстока, гнила?

Краще бути слабким, ніж бездушним.

Її обурення росло. І вона не стрималась. Кинулась на Лейстер, хоч знала — сили не рівні, тож єдине, що вона могла, — це присоромити  голосно, намагатися вкласти істину у дрібні мізки слухачів.