Розділ 2

Асмара йшла довгим коридором і відчувала самотність, як ніколи раніше. Холодні стіни й чужі зацікавлені погляди змушували її пересмикуватися. Хоч як вона намагалася уникати сторонніх, спілкування з адептами все одно доведеться налагоджувати. Тут вирішують не статки й статус, а те, скільки добрих товаришів маєш. Судячи з того, як учні збираються групками, зайві знайомства не завадять.

У неї є лише два дні, аби влитися в цю галасливу спільноту. Доки ніхто не знає її прізвища й не впізнав у ній нащадницю героя — генерала, що зупинив замах на імперію, могутнього мага, чиїм компаньйоном був сталевий білий ведмідь… один з найсильніших відомих магічних захисників.

Доки ніхто не дізнався, що вона — його дочка, яку називають магічним пустоцвітом через повну відсутність сили й компаньйона.

Поки правда невідома — треба знайти друзів. Опора ніколи не буває зайвою. Найкраща підтримка — це люди, їхні зв’язки та дружня рука, що витягне з болота, коли сам не можеш вилізти.

Першу спробу випадкового знайомства Асмара вирішила зробити з хлопцем-однолітком, який стояв біля великого панорамного вікна й дивився на ганок академії. Цікаво, що саме привернуло його увагу.

Асмара підійшла ближче й визирнула йому з-за спини. Її підборіддя ледь не торкалося його плеча.

— Привіт, — сказала тихо.

Юнак її не помітив, але привітання залетіло просто у вухо. Він різко повернув голову, і їхні носи зіткнулися.

— Пробач… не хотіла тебе лякати.

— А що ти хотіла? — доволі грубо просичав незнайомець в окулярах, прискіпливо оглянувши її з голови до ніг.

— Агов, юначе. Якщо встав не з тієї ноги — не треба бризкати своїм ядом на інших, — присоромила його дівчина. — Я лише хотіла спитати, де знайти гнома-ключника. І… дідько, знову забула його ім’я.

— Родерік Густобровий.

— Точно! Саме до нього.

— А навіщо? Той буркотун не любить, коли його турбують без діла. З ним обережніше, — хлопець довірливо нахилився до неї й прошепотів: — У нього в арсеналі повно віників, лопат, граблів і палиць. За його командою вони можуть тобі ребра перерахувати. Тож краще його не дратуй — цілішою будеш.

Юнак несподівано схопився за бік. Мабуть, знав силу ударів гномового інвентарю з власного досвіду.

— Дякую за пораду, але все одно доведеться потривожити злого гнома. Інакше мені ніде буде ночувати.

Хлопець здивовано вигнув брови й почухав потилицю.

— Ти нова адептка?

— Так. Мені потрібні форма, кімната, постіль… усе, чим завідує Густобровий.

— Оуу, тоді зрозуміло. Його кабінет у підземному ярусі. Він звідти рідко вилазить. Але навчання почалося два дні тому — чому ти тільки заселяєшся?

— Так склалися обставини. Сподіваюся, надолужу пропущене.

— Та не так уже й багато пропустила. Перший тиждень — суцільна розслабуха. А потім починається пекло: ректори насідають, практичні до ночі, підготовка до екзаменів, випробування на кожному кроці. Навчання тут — як гонка без переможців. Є лише ті, хто вижив.

Асмара дзвінко розсміялася. Недарма підійшла — ніби відчувала споріднену душу. З цим юнаком було легко говорити, і їй справді хотілося б із ним подружитися.

— Оце так підбадьорив!!! Ти талант.

— Теж помітила? Шкода, інші не помічають… — він сказав це з таким сумом, що дівчина ненадовго розгубилася. Було в його словах щось приховане, але копатися в чужих таємницях вона не наважилася.

Вона простягнула руку й щиро всміхнулася.

— Асмара. Для своїх — Асма.

— А я вже «свій»? — запитав він, поправивши окуляри й потиснувши її руку.

— Мені б хотілося.

— Лукас Мос. Другокурсник бойового факультету.

— Ого. Серйозна заявка.

— Це ти мене ще в ділі не бачила.

Прозвучало двозначно, але Асма вирішила не шукати прихованих підтекстів.

— Слухай, а що ти там так уважно розглядав? Посунься, я теж хочу.

Вона вмостилася на підвіконні й виглянула назовні. На галявині гуркотіло життя — адепти кричали, сміялися, підбадьорювали. Лукас сів поруч, повернувшись так, щоб бачити і її, і те, що відбувається зовні.

Асмара аж підскочила від захвату.

— Це ж… — слів бракувало, емоції заважали думати.

— Так. Двобій захисників. У нас це звична справа. Магічні дуелі й тренувальні битви не заборонені — навпаки, заохочуються. Закаляє характер і дає адептам шанс випробувати свої сили. Сьогодні б’ються і власники магічних компаньйонів, і самі захисники.

Асмара припала до скла, боячись поворухнутися.

Ось воно — те, що ніколи не буде їй знайоме. У неї немає ані магії, ані компаньйона. Цікаво, як це — відчувати зв’язок із власним захисником? Кажуть, тільки господар розуміє мову свого створіння.

Вона згадала матір, що розмовляла зі своєю змією. Для маминих вух то були слова, для Асми — лише шипіння. Та одного разу мама посадила дівчинку на Асхару— і тоді було стільки сміху! Відтоді вона полюбила змію й тихцем мріяла про власного захисника. Та… молитви не були почуті.

Двобій тим часом розгортався з новою силою. Маг води й маг повітря билися як рівні. Стріла води — повітряний підхоплює й завертає. Дощ, викликаний водяником, — повітряний перетворює на град і кидає назад. Куля з води — потік повітря рятує власника. І так по колу.

— Як захопливо! — Асмара аж світилася від захвату. — Але ж у них сили рівні. Вони ніколи не закінчать бій!

— Це двоє найсильніших адептів. Можуть битись годинами… поки не пролунає заклик до їдальні. Тоді моментально припиняють дуель і біжать у чергу за м’ясними пиріжками.

— Невже такі смачні? — Асмара ковтнула слину. Вона згадала, що востаннє їла вчора ввечері. Вранці через хвилювання не лізло нічого.

Шлунок заспівав голодну пісню. Асмара зашарілася, прикриваючи живіт руками, проте було пізно — Лукас усе почув.

Він мовчки простягнув їй яблуко.

— Тримай. До вечері ще далеко, а обід ти, як я зрозумів, пропустила.

Вона вдячно прийняла дарунок. Лукас дістав друге яблуко. Вони разом захрумтіли, продовжуючи дивитися на битву.