Розділ 1

Карета раптово зупинилася, і Асмара Веймор — так, так, та сама Веймор, дочка величного покійного генерала Гарольда Веймора, того самого, хто знищив останні угруповання зрадників імперії — добряче гепнулася головою та перебрала вголос усю лайку, яку знала.

Але злилася вона зовсім не на нерозторопність чи необережність кучера, а на ситуацію загалом. Було гидко, соромно й ніяково від того, що в свої дев’ятнадцять вона досі не опанувала жодної магії.

А повірте — вона намагалася.

Чого тільки не робила, і все марно… навіть до відьми ходила, але та вигнала її з хати й веліла забути стежину, якою прийшла. Чого стара злякалася — незрозуміло. Та допомоги від неї Асмара так і не дочекалася. Навіть мішок золота не спокусив відьму.

Потім у хід пішли тривалі, виснажливі медитації. Але терпіння в дівчини закінчувалося вже на п’ятій хвилині — і все знову починалося спочатку.
Результатів не було. Магія не прокидалася. Вона була порожня. З таких, як вона, кепкують і за очі називають магічним пустоцвітом.

Рік медитацій пішов коту під хвіст. Тоді настала черга більш радикальних методів — але й вони були безсилі.

Існує думка, що в момент сильного емоційного сплеску чи небезпеки магічний дар може прокинутися.

Мати наймала найталановитіших учителів, аби їх уміння та знання дали дочці поштовх до розвитку. До опанування хоча б крихти родового дару. Але з кожною невдалою спробою надія Асмари танула.

Може, доля відвела їй інший шлях?

Може, вся магія їхнього славетного роду закінчилася на її величних пращурах?

Навіть батько був одним із найсильніших магів — але й це не врятувало його від смерті.

Ну немає в неї магії. І що з того? Хіба їй погано жилося досі?

Але Лайніра Веймор не здавалася. Щоб покращити життя доньки, вона й землю переверне — аби лиш магія прокинулася в Асмарі.

Тож серед радикальних способів були небезпечні випробування, які вигадували її вчителі або ж мати власноруч. То зірвись зі скелі в озеро, то видряпайся на вершину гори, то пролізь крізь ліс отруйних ліан…

Чого тільки Асмара не надивилася та не натерпілася. Вона вже змирилася з тим, що в ній немає й краплі магії, але матінка так легко відступити не могла. Тож і відправила Асмару до найкращої магічної академії Майкур.

І хай би як Асмара благала матір не чинити так із нею… але ось вона тут. Стоїть перед великою кованою аркою — входом до академії.

Дівчина зло зиркнула на кучера-зрадника, який силоміць виставив її з карети разом із багажем, але той лиш знизав плечима та зник у невідомому напрямку.

Тяжко зітхнувши, Асмара вчепилася в ручку валізи так міцно, що кісточки аж побіліли, і рушила вперед. Вибору не було: або вступити «по блату» й оселитися в кампусі адептів, або ж голодувати та мерзнути на вулицях Асгардії.

Довелося наступити на горло власній гордині й удавати, що все йде за планом. 

Щойно вона переступила через Арку, та засвітилася фіолетовим сяйвом, на мить осліпила, а тоді згасла, перемістивши дівчину до приміщення адміністрації.

Назустріч крокувала добротна жінка. Під її важкими кроками підлога ледь рипіла, а сама вона була така велика, що диву даватися, як та рухається так жваво.

— Асмара Веймор, — знущальна, в’їдлива усмішка розквітла на її обличчі. Видовище ще те: зуби пані були чорні, мабуть, від шоколаду. Ось і пояснення, чому вона така ворожа: поява Асмари відволікла її від «важливих» справ.

— Яка честь для академії прийняти до своїх лав дочку генерала Веймора. Хоч магії ти й не маєш, але треба бути вдячною  твоєму батькові за перемогу над віщунами та твоїй матері — за щедру фінансову підтримку. Знай, дівчинко: якби не заслуги твоєї родини, ти б не ступила навіть на поріг найкращої магічної академії Майкур.

Сперечатися не було сенсу. Асмара вирішила тактовно промовчати й дослухати, що та скаже далі.

— Зараз оформимо всі документи. Потім — два дні на ознайомлення, вивчення території академії, і тільки тоді ви долучитесь до навчання. Але, ясна річ, лише теоретичного, адже магії у вас немає.

— А якщо з’явиться? — темноволоса дівчина не втрималася від запитання, чим явно роздратувала пані-заступницю. Та лише насупила брови й, похитуючи головою, все ж відповіла:

— Якщо магія проявиться — ми охоче приймемо вас на повноцінне навчання. Не на рік, а на термін, який відповідатиме силі вашого дару. Але дива трапляються рідко. Тому не раджу розраховувати залишитися тут довше, ніж на рік.

— Дякую за можливість, — вимовила Асмара.

І хоч хотіла відправити зарозумілу тітку куди подалі збирати гній, утрималася від лайки — виховання й статус з дитинства тиснули на плечі.

Їй прищепили манери, етикет і постійну потребу не осоромити рід. Тому щирою вона була рідко… хіба на самоті або з матір’ю. Шкода, що та була переконана: без магії, гідного виховання й достатку дуже важко знайти достойну пару та влаштуватися в житті. Тож і намагалася дати дочці все… але, на жаль, не все піддається контролю.

— Я Ельфорія Даглас. І звертайтесь до мене лише у випадку смерті. Тож ясна річ — виконувати ваші забаганки я не збираюся. А тепер підпишіть ще один документ, — й у цю мить пишна жінка жбурнула вогняний клубок прямо в обличчя Асмари.

З переляку дівчина прикрила лице руками, плечі підтягнула до підборіддя й затримала дихання…

Аж раптом — противний смішок.

— Не хвилюйтеся, Веймор. Сильний слабкого не образить. Це не додасть мені честі.

Тонка шпилька боляче вколола серце Асмари, але вона виду не подала. Розправила плечі, прибрала руки й узяла документ, що матеріалізувався з вогняного згустку. Подивилася прямо в очі пані Ельфорії.

— Ваш невдалий жарт аж ніяк не вписується в рамки етикету. Були б ми при дворі — ваш вчинок розцінили б як замах… Хоча звідки вам знати? Ви ж там ніколи не були, — Асмара посміхнулася чарівною, але крижано-дружелюбною усмішкою.

 У Ельфорії аж блискавки посипались з очей. Однак попри все, статус Асмари був значно вищий, ніж у неї, а тому пишнотіла замовчала, але не забула.