Розділ 6

Розділ 6. Підвал номер два

Дощ знову не припинявся. Небо залишалося важким, свинцевим, ніби нависало над містом. Здавалося, що сонце просто зникло з неба — ніби воно більше не хоче світити на те, що відбувається в цій частині світу.

Богдан і Мілана вийшли з дому вранці. Сніданок залишився на столі недоторканим. Їх не цікавили ні чай, ні хліб. Вони не розмовляли дорогою. Слова стали зайвими. Вони обидва знали — мають повернутись у те саме місце.

Заброшена будівля зустріла їх так само, як і минулого разу — холодом, тишею і запахом старості. Вітер грався шматками обірваних фіранок, дощ стікав по вікнах, наче хтось плакав усередині.

Вони зайшли.

Кроки луною віддавалися по порожніх кімнатах. Богдан світив ліхтариком із телефону, Мілана тримала в руках блокнот, у який час від часу щось занотовувала. Ніби це допомагало тримати зв’язок із реальністю.

Вони проходили кімнату за кімнатою, але все виглядало звично — старі меблі, павутиння, пил. Нічого не змінювалося.

— Тут немає нічого нового, — прошепотіла Мілана.

Але раптом Богдан зупинився.

— Стій.

На підлозі був невеликий дерев’яний люк, трохи прикритий килимом. Його майже неможливо було помітити, але щось наче тягнуло увагу саме туди.

— Це… що? — Мілана нахилилася.

— Підвал, — коротко відповів Богдан.

Він смикнув за металеву ручку, і люк відкрився з глухим скрипом. Із нього вдарив запах вогкості, старого дерева і чогось мертвого.

Вони спустилися вниз.

---

Підвал був темний, вузький і низький — їм довелося пригинатись. Вологі стіни були вкриті тріщинами, а під ногами — стара бетонна підлога.

І там — почалось найцікавіше.

Серед бруду та уламків вони знайшли:

Стару дитячу іграшку — плюшевого ведмедя з відірваним оком. У нього на грудях була пришита маленька золота кнопка.

Зошит, обгорнутий чорним целофаном. У ньому був лише один напис: «ХТО ПРОЧИТАЄ — НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ».

Обручку, іменну, з гравіюванням: «Вірі від Павла». Але вона була покрита чорною сажою.

Фото, трохи обгоріле. На ньому — родина, але обличчя були подряпані, наче хтось целенаправлено намагався їх стерти.

Маленьке дзеркало, яке зовсім не відображало Мілану. Вона дивилась у нього — і бачила тільки темряву.

А в самому кінці, біля старої скрині, лежав ключ. Старий, іржаво-золотий, у вигляді змії, яка закручується в кільце.

І поруч — записка:

> "Ключ від підвалу №2.
Але не шукайте його.
Що внизу — не завжди мертве."

Богдан і Мілана переглянулись.

— Підвал… номер два? — прошепотіла вона.

— Тут ще один рівень… — Богдан кивнув. — Але де?

Вони почали шукати підказки по всьому підвалу. Але нічого.

І тоді — знову звук. Такий самий, як тоді, коли зникла статуя. Немов щось важке і кам’яне рухається десь углибині будівлі.

Мілана різко обернулась — але позаду нікого.

— Нам треба вибиратись звідси… — її голос почав тремтіти.

— Ще ні, — сказав Богдан. — Я знаю, що ми майже близько. Ще один крок…

Вони піднялися з підвалу, забравши ключ, зошит і фото. Вже темніло.

На дворі все ще йшов дощ. І він не збирався зупинятись.

---

Цієї ночі вони вирішили знову ночувати разом. Таємниця підвалу №2 не давала їм спокою. Але поки що вони навіть не знали, де саме він знаходиться…