Розділ 5

Розділ 5. Не відкривай її

— Біжимо до нього, негайно! — закричав Богдан.

Вони з Міланою кинулись через дорогу, злякані, але рішучі. Хлопчик, якому було не більше дев’яти років, повільно йшов до закинутої будівлі. Він тримав у руках якусь стару книгу, обгорнуту тканиною. Його очі були порожні, немов він ішов уві сні.

Але поки вони бігли — сталося неможливе.

Позаду хлопчика з’явився янгол. Чорний, темніший за саму ніч, високий і загрозливий. Він не йшов — він просто з’явився з повітря, як тінь, яка виросла з мокрої землі.

Він доторкнувся до хлопчика.

І в ту ж мить — дитина зникла.

На землю впала лише книга. Мокра, важка, з темної шкіри.

— Ні… — прошепотіла Мілана.

Вони добігли, але книги вже не було.

Вона просто зникла, поки вони моргнули.

---

— До мене, швидко! — сказав Богдан і потягнув Мілану до себе додому.

Йшов дощ. Сильний. Мов небо намагалося змити усе, що сталося. Але вже нічого не можна було змінити.

У кімнаті Богдана було тепло, світло. Вони сіли на диван, гарячий чай парував у кружках, але руки тремтіли не від холоду.

— Ти ж бачив це? — спитала Мілана. — Це вже не випадковість. Це не галюцинація.

— Більше ми не можемо заперечувати, — сказав Богдан серйозно. — Це містика. Це щось справжнє. Щось, що не піддається логіці.

— А якщо… — Мілана зробила паузу. — А якщо ті люди, які зникали… вони всі торкалися цієї книги? Або янголів?

— Можливо. Але що це була за книга? — Богдан нахмурився. — І чому янгол забирає їх?

— Ходімо в поліцію, — твердо сказала Мілана. — Ми мусимо сказати хоч комусь.

---

Але поліція не повірила.

— Заброшки? Янголи? Діти пропадають? — старший лейтенант дивився на них, як на божевільних. — Не вигадуйте дурниці, діти. Вам що, нема чим займатись?

— Але ми бачили! Хлопчика забрали! — наполягав Богдан.

— Ідіть додому, поки самі не потрапили в халепу, — суворо сказав інший офіцер.

Їх вигнали. А за вікном — все той самий дощ. Ніби світ уже вирішив, що правда не важлива.

---

Пізній вечір. У кімнаті було тихо. Богдан заснув на дивані. Мілана лягла в ліжко, загорнувшись у ковдру. Але сон не приніс спокою.

Їй снився… той самий дім. Та сама будівля, у темряві. У центрі кімнати — книга. Вона лежала на столі, розкрита, і сторінки її шелестіли від вітру, як живі. Над нею — той самий чорний янгол. Непорушний.

Але на стіні, за ним, яскраво, ніби написано вогнем:

> "Не відкривай її. І не приходь сюди більше."

Серце в грудях почало шалено битись.

Мілана обернулась — і в ту ж мить чорний янгол ожив. Його голова повільно повернулась у її бік. В очах — ніч. Він почав рухатись. Швидко. Прямо до неї. Він біг.

— Нііііі! — закричала вона.

І прокинулась, задихаючись, у холодному поту. Лампочка миготіла. Надворі греміла гроза. Богдан стрепенувся і підскочив.

— Що трапилось?!

— Янгол… книга… він біг до мене, він був живий! — її голос був зламаний страхом.

— Це просто сон…

— Ні. Це не просто сон. Це попередження. Нам дали шанс не заходити туди більше. Але якщо ми повернемось… може бути вже пізно…