Розділ 4

Розділ 4. Стережіться чорного янгола

З самого ранку над містом нависали важкі сірі хмари. Дощ не переставав лити ще з ночі, і вулиці здавались змитими, порожніми, мов усе живе сховалось від чогось небезпечного.

Богдан і Мілана домовились зустрітись у маленькому кафе неподалік школи. Вони сіли за столик біля вікна, замовили гарячий чай і пиріжки. Надворі дощ стікав по склу, а всередині було тепло. Але відчуття тривоги все одно не покидало.

— Це щось дивне… — прошепотіла Мілана, дивлячись на краплі на склі. — Вже третій день дощ. І саме тоді, коли ми вирішуємо йти туди.

Богдан тільки знизав плечима, відкусив шмат пиріжка, але в цю мить до кафе увійшла… та сама бабуся. Та, що вчора стояла біля закинутого будинку. Вона повільно підійшла до них, зупинилася, і, дивлячись прямо в очі, сказала хриплим голосом:

— Стережіться чорного янгола…

І не сказавши більше ні слова, вона повернулась і пішла. Богдан хотів щось запитати, але не встиг. Вже за кілька секунд вона вийшла з кафе.

— Стривай, що це було?.. — пробурмотів він.

Та в ту ж мить Мілана різко підвелася, глянувши у вікно — і з її обличчя зник весь колір. Вона похитнулась і впала зі стільця.

— Мілано, ти що? — Богдан навіть трохи засміявся, не зрозумівши, що сталося.

— Вона пропала! — вигукнула Мілана, встаючи. — Я бачила! Янгол… чорний янгол… він просто з’явився позаду бабусі… доторкнувся до неї — і вона зникла!

— Що?! — Богдан завмер.

— Не говори нічого, йдемо, негайно! — вона майже витягла його з кафе.

Вони вибігли на вулицю. Але… нікого. Жодної бабусі. Жодного янгола. Лише дощ, калюжі і холодне повітря.

— Можливо, вона знала більше, ніж казала, — прошепотіла Мілана. — І він її… забрав.

— Та не вигадуй, — Богдан намагався залишатися спокійним. Але в ньому вже щось кипіло.

— Ми повинні йти прямо зараз. Нам не можна зупинятись.

І вони пішли.

---

Дощ став сильнішим. Гроза знову наближалась. Вітер розривав гілки дерев, і здавалося, що саме повітря щось знає, щось кричить.

Вони увійшли до будинку. І… янгол знову стояв на своєму місці. Той самий. Знову. Як і не зникав нікуди.

— Вчора його не було… — прошепотіла Мілана. — Він повернувся.

— Як? — Богдан відчув, як мороз повзе спиною.

Вони обережно ходили кімнатами. І в одній із них на підлозі лежала записка. Старий, пожовклий аркуш.

> "Стережіться чорного янгола…"

— Так само, як казала бабуся… — сказав Богдан.

— Це… не може бути просто збігом, — відповіла Мілана. — Це все щось означає.

У дальній кімнаті вони помітили шмат шпалер, що трохи стирчав. Відірвали його. На стіні був напис:

> "Якщо ви почали досліджувати це місце — тікайте. Негайно. Ніколи сюди не повертайтесь. Ми стежимо за вами."

— Хто "ми"? — прошепотів Богдан і… чомусь усміхнувся. Нервово.

— Ми щось пропустили. Щось важливе. Тут є ще щось… заховане, — впевнено сказала Мілана. — Загадки тут скрізь. Вони ховаються.

І тут — звук. Той самий, знайомий. Скрегіт. Тяжкий рух каменю. Вони озирнулись — статуя янгола… рухалась. Вона мала страшне обличчя, гострі зуби, і… вона вказувала пальцем на вихід.

— Тікаємо! — вигукнув Богдан.

Але в тій же кімнаті вони помітили кнопку. Червону. Мілана натиснула її — і в стіні відкрилась потайна кімната. Всередині — ще одна статуя. Чорний янгол.

Вони завмерли. Статуя була чорною, як ніч. Без обличчя. Лише тінь. Вони кліпнули — і статуї вже не було.

— ТРАСТЯЯЯ!!! ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?! — крикнув Богдан.

Двері за ними закрились. Вони опинились у пастці.

Єдина річ, що залишалась — лампа. Вона сама загорілася. У кімнаті були полиці з книгами. Вони взяли одну — товсту, стара палітурка, пил… Відкрили — всі сторінки порожні, крім однієї:

> 1949

— Що за чортівня… — прошепотів Богдан.

І тут знову — звук. Статуя відкрила потайний вихід. Вона знову показувала пальцем: ТІКАЙТЕ. А на стіні з'явився напис:

> "Тікайте, поки не пізно."

— Ми повинні тікати! — вигукнув Богдан.

— Ні! — зупинила його Мілана. — Ми повинні залишитися. Розгадати все.

— Гаразд… — зітхнув Богдан.

І… статуя зникла. Просто розчинилась у повітрі.

— Мені страшно, — зізналась Мілана. — Ти мав рацію. Нам краще втекти.

Вони вибігли з будинку. Дощ не вщухав. Але тепер був інший страх — страх знань. Того, що вони вже знають занадто багато.

І коли вже повертались додому, побачили хлопчика. На вигляд — дев’ять років. Він йшов… просто до заброшеної будівлі.

— Ти бачила?.. — запитав Богдан.

— Та… але… — Мілана зупинилась. — Може, це просто хлопчик. Просто дитина.