Розділ 3

Розділ 3. Тінь янгола

Наступного дня небо знову було сірим. Осінь тримала місто у своїй холодній і вологій долоні. Дощ крапав з самого ранку, але був не сильний, такий, що швидко прилипав до волосся і одягу, але не змушував бігти ховатися.

Богдан і Мілана, не дивлячись на похмуру погоду, як і обіцяли одне одному, знову вирушили до закинутого будинку. Вони мовчки йшли знайомою дорогою, тільки краплі дощу відбивалися об капюшони курток. Ніби сам дощ не хотів, щоб вони туди йшли.

Коли вони вже підходили до будинку, біля воріт стояла бабуся. Стара, згорблена, з сіткою, в якій лежала буханка хліба і щось у старому пакеті. Вона ніби щойно вийшла з магазину. Помітивши їх, вона спершу усміхнулась, потім стала серйозною.

— Ой, які ж ви гарні… — сказала вона трохи хрипким голосом. — А куди це ви прямуєте?

— Та просто гуляємо, — відповіла Мілана, але бабуся вже знала, куди вони йдуть.

— На те місце, в той дім?.. — її очі трохи розширилися. — Не йдіть туди, діти. Це місце… прокляте. Колись давно, ще в 60-х, туди ходили люди. Досліджували, гралися, хтось щось шукав. А потім — просто пропали. Зовсім. Як у воду. Ніхто їх не бачив більше. Наче їх ніколи й не було в цьому світі…

Богдан і Мілана переглянулися. Було трохи моторошно, але цікавість і рішучість перемогли.

— Ми обережно, — тільки й сказав Богдан, і вони пішли далі.

Бабуся довго ще стояла, дивлячись їм услід.

---

Усередині все було так само. Тиша, пил і тінь, яка здавалася живою. Але сьогодні щось було інакше. Вони підійшли до янгола — того самого, у кутку кімнати — і помітили, що в руках у нього… ключ. Маленький, ржаво-золотий, покритий часом, але все ще міцний на вигляд.

— Ти це бачиш? — прошепотіла Мілана.

— Це точно не було тут вчора, — відповів Богдан, взявши ключ. Холодний, важкий — він ніби сам тягнув у глибину будинку.

Вони почали шукати, куди він підходить. Пройшли кілька кімнат, досліджуючи кожен кут, поки не знайшли невеликий металевий сейф у стіні, захований за зірваними шпалерами. Богдан вставив ключ — і він підійшов.

Сейф відкрився з клацанням. У ньому був тільки один невеликий конверт. Вони витягли його, розгорнули — і побачили чотири маленькі обрізані обличчя. Їх можна було прикласти до фотографії, яку вони знайшли вчора.

Коли вони це зробили — фотографія ніби ожила. Зображення стало чіткішим. Сім’я: тато, мама, дочка і син. Усміхнені, щасливі. Але чомусь у цій усмішці було щось… не те. Ніби їх змусили посміхатися перед тим, як…

Раптом — звук. Скрип, ніби щось важке повільно зрушилось. Вони обернулись — і в куточку, де стояла статуя янгола, її вже не було.

— Богдане… — прошепотіла Мілана. — Куди вона зникла?..

Вони швидко оббігли кімнату, заглянули у коридор, на горище — але нічого. Статуя зникла, як її і не було.

Почало темніти. Гроза, що весь день ніби наближалася, нарешті накрила місто. Блискавка освітила кімнату на секунду, і Богдану здалося, що в тіні він бачив щось, що дивиться на них.

— Йдемо, — сказала Мілана майже плачучи.

Вони вибігли з дому під дощ, промоклі, налякані, мовчазні. До самого вечора вони сиділи удвох на під’їзді Богданового дому. Мовчали, пили гарячий чай і дивилися, як ллє дощ.

— Я хочу дізнатися, що там сталося, — нарешті сказав Богдан. — Це не просто пустий дім. Це якась… історія. Проклята.

Мілана подивилась на нього і кивнула.

— Завтра?

— Завтра.