Розділ 2

Розділ 2. Перше проникнення

Наступного дня після школи, як і домовилися, Богдан і Мілана зустрілися біля того самого старого будинку. Погода вже зранку була похмурою, сіре небо нависало над містом, а вітер час від часу зривав з дерев останнє листя. Осінь зовсім запанувала у місті, наче готуючи сцену для чогось лячного.

— Ти точно хочеш туди? — запитала Мілана, озираючись на старі вікна будинку.

— Так. Ми ж просто глянемо і підемо, — відповів Богдан, хоча в голосі відчувалася легка напруга. Йому було лише шістнадцять, як і Мілані, і хоч виглядав сміливим, всередині трохи трясло. Але цікавість брала гору.

Скриплячі двері ледве піддалися, і вони опинилися всередині. Запах старості, пилу та гнилої деревини одразу вдарив у ніс. Будинок був великий, з високими стелями, вкритими тріщинами. Стіни були брудні, місцями облуплені, на підлозі валялися старі газети, мотлох і порохи років.

Вони пройшли трохи далі — і тоді Богдан побачив ту саму статую янгола, яку вчора бачив крізь вікно. Вона стояла у кутку кімнати, напівзатемнена, з великими кам’яними крилами, ніби жива. В руках у неї щось було. Богдан обережно підійшов і витягнув предмет — стару, знебарвлену фотографію.

На знімку була звичайна сім’я: чоловік, жінка, маленька дівчинка й хлопчик. Але одразу кинулося в очі дивне — всі їхні обличчя були або видерті, або замазані чорною фарбою. Особливо страшно виглядала мама: її лице було вирване повністю, ніби хтось зробив це з ненавистю.

— Що за… — пробурмотів Богдан, показуючи фотографію Мілані.

Вона спершу здригнулась, потім взяла знімок і довго дивилась на нього.

— Це не просто мотлох… хтось це зробив спеціально. Це якесь попередження, або… — вона не закінчила, бо помітила ще щось.

На підлозі, між купою старих речей, лежав зім’ятий папірець. Богдан підняв його — це був аркуш, майже повністю пожовклий і вологий від сирості. На ньому великими чорними літерами стояло:

1950

Ніякого пояснення, нічого більше. Просто рік.

— Це може бути… дата? — прошепотіла Мілана. — Може, тут щось сталося в 1950-му?

Богдан мовчки кивнув. Поки вони стояли, надворі почалася гроза. Спочатку просто накрапав дощ, але вже за кілька хвилин небо розірвав гучний грім, і кімната наповнилася спалахом блискавки. Скло вікон задзвеніло від вітру, і обом стало страшно.

— Нам треба йти, — твердо сказала Мілана.

Богдан збирався ще трохи подивитися, але не став сперечатися. Вони швидко вибігли з будинку, під дощем бігли до зупинки, мокрі, але з думками, що більше не зможуть не повернутися туди знову.

Це було лише початком. І щось підказувало Богдану — в тому домі набагато більше таємниць, ніж просто дивна статуя з фотографією.