Тінь Бафомета

Наближався ранок і перші сумерочні промені світла вперлися в старі дерев’яні двері, розсіюючи густу тінь, що ще хвилину тому обплутувала кімнату, ніби ніч сама відходила з нею. Вікна були вкриті туманним покривом і світло, що пробивалося крізь нього, було слабким і похмурим, немов сутінкове небо було сповнене безвиході. Тиша була оглушливою, напруженою і здавалося, що кожен подих цієї ночі здатен розірвати тканину часу.

Кімната поступово наповнювалася звуками: далеке шуміння вітру за вікном, тріск полін у каміні і тихе, але зловісне шепотіння в повітрі, якби хтось або щось виривалося з темряви цієї ночі. Це був світанок, що не приносив надії, а лише тягнув до себе в безодню, не даючи забути про темні години минулого.

Елізабет замовкла, її важкі очі втратили блиск, але в них ще залишалася тінь минулого, коли вона завершила свою сповідь. Покоївка, схиливши голову, намагалася осмислити все почуте, щоб впоратися з шокуючими правдами, що перепліталися з її власними спогадами. Наче в полоні, вона не могла знайти слів, лише відчуття, як душа наповнюється незвіданим страхом, розривом між реальністю і темним світом, де зло стало її спадщиною.

— А що з П'єром? — запитала вона, її голос, мов тонка нитка, втрачена серед натиску емоцій. — Це правда? Та історія, що ходить, як легенда?

Елізабет, здається, зрозуміла, що нарешті прийшов час усе сказати. Втомлена і вже безсилою, вона повільно і важко дістала зі схованки під матрасом важку книгу. Її палітурка була покрита старою шкірою, на якій витиснена пентаграма. Це була книга ковена, книга тіней.

— П'єр — це твій батько, дитятко, — прошепотіла Елізабет, її голос майже зник, — а я твоя рідна матір, мила моя Ізабо.

Ізабо почувала, як душа її майже розривається від цих слів. Тіло матері стало кам’яним, її обійми вже не могли захистити від болю, від тих темних змін, що почалися ще до її народження.

Елізабет, з останніх сил, простягнула їй книгу.

— Все, що я не встигла тобі розповісти, ти прочитаєш тут... І нарешті йди до сестер, їм потрібно знати, що хранителька книги ковена тепер ти. Вони знають, що робити. Я, дитятко моя, завжди буду з тобою, — прошепотіла Елізабет і її очі потухли, неначе згасаючі вогники.

Ізабо, шокована та розірвана на частини від тих слів, тепер розуміла, чому все її життя було сповнене таємниць, чому сестри ставилися до неї з такою повагою. Вона була частиною чогось більшого, ніж просто жінка серед них. Вона була кров’ю ковену. Її свідомість відчувала, як це нове знання вбирає її, як старі коріння знову пускають свої тенета в її душу.

Ізабо, нахилившись, обійняла свою матір, але її рука обвисла не маючи життєвої сили і та, хто, була її матір'ю, залишила цей світ. Елізабет померла в її обіймах, а її тіло стало млявим, як старий сувій, що не має сили дихати.

Ізабо обережно поклала її тіло на ліжко, а сама вийшла з кімнати. Ступаючи по старих дерев’яних сходах монастиря Святої Клари, вона не ридала. Очі її були наповненими слізьми, які змішували реальність із темними баченнями, що знову відроджуються часи, що так довго залишались таємницею. Кожен крок відлунював, як дзвін у порожнечі, але всередині не було нічого, окрім темної радості, що поглинала її.

Ізабо увійшла у зал, де сестри молилися за свою матір та старшу сестру, яка була хранителькою ковену. Це місце, де кожен камінь відгукувався на її кроки, кожен погляд сестер був обтяжений новим значенням, яке вони розуміли. Вони співали пісню, що була для неї чужою і водночас відчутною, як погляд на те, що її чекає. Пісня була схожа на заклинання, що наповнювало повітря зловісною силою, прокладаючи дорогу до нової долі.

"О, Ти, хто в темряві чиниш свою волю,
Ти, хто прийняв нас у тінь і світло,
Вітай, о дочко, у ряди служителів,
Ти тепер вірна, віддана і вільна."

Ізабо піднялася перед алтарем з розп'яттям і раптом він почав рухатись. Відступаючи в бік, він відкрив таємничі сходи, що вело в темне підземелля. Алтар, на горі, не був лише символом; під ним ховалося справжнє служіння ковену, справжній алтар — служіння Бафомету, справжнього бога, якого вони покликали. З кожним кроком вона відчувала, як темні сили її призвичаїли, як вони захоплюють її, даруючи їй силу і свободу.

Підземелля, як і все навколо, було освітлене слабким, примарним світлом. Тут не було відблиску світу нагору, тільки похмурий спокій. І коли Ізабо стояла на порозі, їй здалося, що цей темний вітер, який вона відчувала в глибинах монастиря, — це свобода. Вітання від самих глибин темряви, як вітер, що не зупиняється ніде, він приніс віру в її нову силу. І разом з тим — трепет, що лежав за кожним кроком. Вона була вільна і цю свободу тепер мала тільки вона.

"Я прийшла. І тепер моя сила не має меж" — подумала вона, спостерігаючи за тим, як темний вітер, що гуляв у залах ковену, приносив звуки, що зливались у древній ритуал, що забувався століттями.

І так темний світ ковену жив далі, вічно, безмежно, таємно.