Накликаний вирок

Ніч, коли Жан прокинувся, була неймовірно тиха, але й похмура. Чорне небо не мало жодних зірок і навіть місяць здавався забутим у густому тумані. Такий самий туман вкривав вулиці Аркашона і Жан відчував, як його душу охоплює незбагненний жах. Сни, що переслідували його цієї ночі, були справжнім кошмаром на яву, у яких знову й знову постала Ізабо — вона стояла перед ним у темряві, її очі горіли пекельним вогнем. Її обличчя було перекручене від болю, але з кожною її усмішкою він відчував, як його власна сила зникає, як щось темне, нестримне, роз’їдає його зсередини.

Задихаючись від страху, Жан не міг витримати більше. У розпачі він вибіг з дому, не чуючи власних кроків, лише відчуваючи, як земля під ногами почала танути. Він біг, як скажений, по вулицях Аркашона, не розуміючи, куди прямує. Його розум був у полоні страху і він відчував, як темні сили обгортають його з усіх боків. Безумство, яке заполонило його душу і голову, було невидимим, але тяжким і воно вело його до того самого місця — до краю, де він зустрів своє страшне падіння. І як тільки він занурився в бездну, його крик роздер темряву ночі і тінь прокляття остаточно скинула його в прірву зі скелі, як Ізабо.

Наступного ранку збирачі устриць, як і завжди, вирушили на узбережжя. Тільки цього разу, коли вони дісталися до каменів поблизу відчайдушного місця падіння, їхній погляд зустрів тіло Жана. Він лежав на камінцях, точно так, як колись знайшли Ізабо. Тіло було нестерпно спотворене, наче обгоріле в полум'ї, але його поза — лежачи на спині, руки витягнуті в сторони, ноги злегка зігнуті — була такою, наче сама Ізабо вийшла з могили і лягла на камінь у страшному повторі її смерті. Збирачі були вражені до глибини душі, дивлячись на тіло, що ніби намагалося передати щось невідоме, нестерпне, але й водночас знайоме.

Філіп де Вожур теж не уникнув карми. Ізабо вбила його не так, як він вбив Гійома. Філіп не став жертвою тих страшних змовників, яких колись підкупив, не став жертвою відчаю і наївності. Він став жертвою власної зради, своєї жорстокості та кровожерливості. Тіло отця Гійома було знайдено у його кімнаті, але не просто знайдене — воно було спотворене. Кинджальні рани, що перетинали все тіло священика, здавалися неможливими, навіть для найвірнішого зрадника. Шрамів було більше сотні і жодна з рани не була схожа на попередню — вони були хаотичні, але глибокі, кожна з них виглядала так, наче це не просто вбивство — це було катування, що тривало, поки не було зроблено останній удар. 

Після цього, Філіп де Вожур, скинув свою одежу, просякнуте кровʼю отця Гійома, встромив голову у петлю і штовхнув стілець, а кров ще довго капала з його оголеного тіла.

Усі, хто колись підняв руку проти Ізабо або засудив її, піддалися жахливому прокляттю ковену. Кілька тижнів по тому в Аркашоні почалася страшна епідемія, яка забрала більшість тих, хто брав участь у вбивстві Ізабо. Це була хвороба, яку не могли визначити лікарі, але її симптоми були неминучими. Люди ставали хворими дуже швидко, їхні тіла покривалися чорними плямами, схожими на гангрену і з часом ці плями починали гнити, супроводжуючись страшними болями. Хвороба, яку пізніше назвали "Чорною смертю", прогресувала безжально і ті, хто захворіли, помирали в страшних муках, стогнучи від болю та марення, наче болото поглинало їх

Ті, хто вижив, покинули місто і Аркашон перетворився на покинуту, занедбану місцевість, що більше не мала жодної мети. Місто, що колись було багатим торговим центром, тепер стало місцем жаху. Лишилися тільки збирачі устриць, що трималися на окраїні й кілька рибальських артілей, що ще намагалися вижити в цих сумних землях.

Це місто не могло бути відроджене, адже кожен його куточок був просочений темною силою прокляття, яке залишалося з ним на віки. І навіть ті, хто залишився, не могли позбутися страху. Щоразу, коли вони заходили в старі будівлі або прокидалися вночі, у вітрі вони могли почути шепіт Ізабо, або, ще гірше, відчувати на собі темний погляд того, хто й досі блукає серед міських вулиць, сплачуючи за свою жорстокість.