Тінь, що не відпускає

— Після того ритуалу, — почала вона, — Агнеса зрозуміла, що розпочате вже не зупинити. Сила, що ми покликали, вийшла за межі нашого контролю і небезпека вже не була просто ідеєю. Вона стала реальністю. Бафомет... він був з нами, але його могутність змусила деяких з нас відчувати втрату рівноваги. І тоді Агнеса наказала нам… втекти.

Покоївка затримала подих, мовчки слухаючи, як темрява знову огортає слова, наче міцний чохол, що стискає її серце.

— Втекти? Куди, матінко? — запитала вона, її голос став майже несамовитим, оскільки кожне слово здавалося проривом до чогось нестерпного й неосяжного.

Елізабет заплющила очі, немов втрачаючи себе у спогадах і глибоко зітхнула. Її погляд був порожнім, але сповненим нестерпної туги.

— У наш монастир Святої Клари, де ми зараз. Настоятелька, матінка Жозефіна, була старою подругою Агнеси ще з дитячих часів, — пояснила вона, її слова звучали, наче повільна течія, що несе на собі забуті спогади. — Жозефіна знала про наші сили і завжди залишала двері відкритими для таких, як ми. Вона не ставала на нашому шляху, вона допомагала. І тому Агнеса наказала нам швидко зібратися й залишити болота, поки пастка не замкнеться повністю.

Елізабет затримала погляд на покоївці, її обличчя затінювалося від болю і жалю, які стискали груди.

— Я, Розалінда, Беатриса, Жанетт, Марґерітта, Лукреція... усі ми вирушили з листом від Агнеси — листом про допомогу. Решта сестер залишилися в домі, завершуючи ритуал... закликаючи темні сили, які мали зупинити тих, хто полював на нас.

Покоївка здригнулася, відчуваючи, як холодна тривога намагається проникнути в її серце.

— Ви їх більше не бачили... — її голос був тихим шепотінням.

Елізабет кивнула, її очі темніли від згадок, що важчали з кожним моментом.

— Так. Болота поглинули їх, мов спрагла земля, залишивши нас у невідомості щодо їхньої долі. Коли ми покинули дім, у повітрі ще вібрував шепіт Бафомета. Він насувався, немов гроза, яка не приносить дощ, а лише відлунням гучно заявляє про себе.

Її голос став менш певним, немов вона згадувала щось нестерпне:

— Весь шлях до Бордо... нас переслідував холодний вітер і тінь, що не відступала. Ми відчували, як щось невидиме, але дуже реальне, слідкує за нами. Не було ні спокою, ні розради. І те, що ми залишили у лісі, на болотах, було з нами на кожному кроці. Від того не втекти.

Покоївка перехрестилася, її губи безшумно шепотіли молитву.

Елізабет знову обвела поглядом кімнату, неначе намагаючись побачити якусь віддаль у своїх спогадах. Її голос став м’якшим, але в ньому залишалася відчутна тяжкість.