Заклик Сили

— Ми сховалися в лісі, за містом, — продовжила Елізабет, її голос звучав, як шурхіт сухих листків, — Там стояв наш будинок… місце зборів… наших сестер.

— Сестер? — покоївка здивовано перепитала, з підозрою оглядаючи стару. — Наших сестер?

— Так, наших… Сестер ковену, — повільно, наче викарбовуючи кожне слово, мовила Елізабет, її очі стали темними, як глибина безодні. — І не просто сестер. Ми були родиною, єдиною силою, що могла зберегти наше життя у тому світі, який нас переслідував.

Покоївка здригнулася і похапцем перехрестилася, сподіваючись, що ця дія зможе захистити її від темної сили, що наче нависла над ними. Слова старої, тяжкі, як камінь, заповнили повітря і навіть ледь вловимий запах лаванди здався тепер чимось зловісним.

— Ковену?.. — її голос затремтів, наче перед грозою. — Матінко, про що ви кажете?

— Наберися мужності, дитя, бо те, що ти зараз почуєш,  це моя сповідь. І ти маєш прийняти її, бо час настав. — голос Елізабет став серйозним, майже погрозливим, немов сама темрява пронеслася крізь її слова.

— Добре, матінко, — покоївка зробила глибокий вдих, зібравшись з думками. — Слухаю вас.

Елізабет кивнула, її очі виблискували, як вогонь уночі. Вона ніби потрапила в інший час, в інший світ, повний таємниць.

— Нас шукали. І здавалось, що ми мали бути лише плітками та правда була куди страшнішою. Всі говорили, що ми вбили Ізабо, але в ті похмурі хащі, до самих боліт, ніхто не наважувався заходити. Занадто страшні чутки ходили про той ліс, наче він, як живий, може відігнати будь-кого, хто зазіхне на його спокій. Повір’я свідчило, що той, хто заходив туди, живим не повертався. І було таке відчуття, що сама земля нас захищала у тому лісі.

Вона замовкла на мить, втупившись у порожнечу, здавалося, вона чула той ліс у кожному слові, ніби він був живим, присутнім у кімнаті.

— П’єр, — продовжила вона злегка усміхаючись, але в її усмішці не було радості, лише спогади про щось давно втрачене, — Щодня знаходив спосіб пробратися на околицю лісу, приносив звістки з міста. Він розповідав, як жителі нарощують страх і підозру, як розслідування починає обертатися проти нас. Ми зустрічалися майже щодня. І кожен раз ми обговорювали, як діяти далі, як уникнути пастки, яку для нас готували.

Покоївка усміхнулася, намагаючись злегка розрядити атмосферу.

— Ви… цілувалися? — запитала вона, її голос тонко тремтів.

Елізабет примружилася і в її старих очах заблищав вогник молодості, той, що довго не гасне.

— І не тільки, — сказала вона, мовивши ці слова так, ніби то була її остання таємниця, здатна пролити світло на те, чого не було видно ззовні.

Та ось її усмішка швидко розтанула і голос став майже безжальним, як сталь.

— Згодом, коли небезпека стала сильніше, Агнес не витримала. І тоді… вона закликала провести ритуал. — Її голос звучав як наказ, як останній акорд.

— Справжній ритуал? — покоївка ледве вичавила із себе слова, затамувавши подих, її серце прискорено билося в грудях.

— Так, — суворо підтвердила Елізабет. — Не просто слова чи обряди, ми провели заклик, звернувшись до того, хто мав силу з давніх часів. Це була справжня сила, яка відповідала лише обраним. Тім, хто мав знання, як закликати так, щоб вона почула.

Тишу, що настала після цих слів, можна було порізати ножем. Покоївка не могла йому повірити, але щось в її нутрі все ж таки здавалося реальним у словах матінки. Страх розливався в її жилах, розчиняючи все навколо. І хоча вона не знала, що це за сила, вона відчувала її присутність у кожному слові, кожному подиху.

— І з того часу, — промовила Елізабет, — ми вже не могли повернутися назад. Заклик було почато і навіть якби ми хотіли, не змогли б зупинити його. Тепер ліс не був просто лісом, він став місцем, де померла кожна частина людяності і замість неї зростало нове темне прокляття. 

***

Ліс, що оточував цю частину світу, був густий і темний. Дерева, сплітаючись у плетиво, утворювали майже непрохідний хаос, а мох, що вкривав кожен камінь і корінь, створював ілюзію, що самі дерева вросли в землю, як гнилі зуби стародавнього монстра. Повітря було насичене вологою, а земля під ногами слизька й болотиста, мов дихаюча, що видавала скрегіт у кожному кроці. Туман, що здавався нерухомим, не хотів покидати це місце і лише зрідка сірі промені місяця проникали крізь нього, розсікаючи морок на бліді клапті світла. Вітри, що зрідка завивали через гілки, несли з собою легкий запах гнилі — ніби це місце не знало очищення, ані відпущення.

На галявині, в серці цієї темряви, палав вогонь. Полум’я не було звичайним; його червоний відтінок здавався живим, зухвалим, ніби воно мало свою власну волю. Навколо вогню було викладено коло з чистої солі — її білі кристали, наче оживши, відбивали його відблиски. Це коло замикало ритуальну групу, кожна з яких стояла в мовчазному спокої, зосереджена, але з відчутним напруженням в очах, що палахкотіли в темряві.

Агнеса, старша відьма і голова ковену, стояла в центрі кола. Її погляд був глибокий, як безодня і сповнений знань, які передавалися тільки обраним. Вона повільно повернулася до Елізабет, що стояла поруч, на порозі нового життя, готова переступити межу між звичайним і темним. Вона, як і всі вони, знала, що її мати загинула. І тепер було лише одне: помста.

— Ти прийняла наш шлях, — її голос звучав як шепіт, але в ньому була сила, здатна розірвати будь-яку перешкоду. — Відтепер ти наша сестра і твоє серце належить Бафомету. Ти знаєш, чому ми тут. Ти знаєш, що нас вбили. І тому ми закликаємо його.

Погляд Елізабет був сталевим. Вона була готова. Всі вони були готові. Агнеса підняла руки до неба і разом з нею ковен почав виголошувати слова давнього закляття і повітря затерпло, наповнюючи кожен куточок непереможною енергією.

— Величний і могутній пане, батько наш, отець мудрості та спокуси. Батько правди і істини. Закликаємо ми тебе! Прийди і вступи за дітей твоїх! Ти наділив нас силою, але вороги брешуть на нас та кривдять твою силу в нас. Вони насміхаються у ненависті своїй до тебе та до дітей твоїх. Закликаємо вступитися за нас, захистити нас! Не дай нас убити і змусити жалкувати, що ти наш пан.