Трагічне кохання

— Ти ж питала мене про П’єра… Ну то слухай. Це було вперше, коли він з’явився на порозі нашого дому, такий впевнений, високий і трохи зухвалий. Він був не просто незнайомцем — він був представником слідства, а значить, вістником поганих новин. Звісно, Агнеса прийняла його з холодною відстороненістю.

Покоївка захихотіла, уявивши бабусю Агнесу, яка, безсумнівно, дала йому відчути всю силу її холодного погляду.

— Вона вміла створювати атмосферу, — додала покоївка тихо, — навіть коли мовчала.

— П’єр запросив мене до ратуші. Я бачила, що йому це було незручно, наче він не звик передавати такі запрошення від чужого імені. Але коли він запропонував провести мене, щось у його голосі було таким щирим… — Елізабет посміхнулася і на її обличчі з’явився той далекий спогад, якого вона вже давно не відчувала. — Звісно, я погодилася…

***

П’єр стояв на порозі, вдивляючись в сутінковий силует дому Елізабет, наче перевіряв, чи не прийшов він дарма. І коли двері відчинилися, він побачив її — вона була мовчазна, але її очі світилися цікавістю та ледь помітним хвилюванням.

— Знаєте, — тихо почав він, поки вони крокували вузькою вулицею, — я думав, що робота слідчого — це лише допити та протоколи. Але інколи буває приємно зустріти когось, з ким можна поговорити просто так…

Елізабет усміхнулася, зупинившись під старим ліхтарем, що кидав тьмяне світло на їхні обличчя.

— Думаю, ви б здивувалися, якби дізналися, що це не лише моя перша зустріч зі слідчим, але й найприємніша, — її слова прозвучали як жарт, але в очах засвітилися щирі нотки цікавості. Здавалося, в тому погляді було щось більше — щось, що вказувало на невимовну тугу і водночас жагу до цього таємничого, непевного світу.

П’єр трохи збентежився, але потім знову зустрів її погляд.

— Тоді, можливо, ми ще колись зустрінемося… поза цим… — він хитнув головою в напрямку будівлі ратуші і між ними пройшов невидимий потік емоцій, що відчувався в тиші їхнього крокування.

У залі, куди вони прийшли, стояла холодна тиша. Отець Гійом вже очікував на Елізабет. Він запросив зайти та уважно оглянув її, намагаючись не видати своєї цікавості. У його погляді було щось похмуре — більше, ніж просто професійна цікавість.

— Елізабет… ви з вашою матір'ю були дуже близькі? — запитав він, здавалося, з беземоційною холодністю, але її спостережливе око помітило, що у його погляді можна було побачити не тільки звинувачення, але й якусь приховану тривогу.

— Так, — просто відповіла вона, не намагаючись розгадати його емоції.

На мить Гійом замовк, тоді як Філіп, який стояв поруч, уважно дивився на неї. Його погляд пік її, як важка тінь, що нависала над нею.

— Ви схожі на неї, знаєте? — тихо промовив Філіп і в його очах заблищала якась непевна думка. Він вже здогадувався — хоч і боявся зізнатися сам собі, що перед ним, можливо, його власна дочка. Його розум був сповнений суперечливих почуттів: чи то жалю, чи захвату, чи навіть страху.

Елізабет лише відвела очі, відчуваючи, як страх і огиду плутаються у неї в серці. Її душу охоплювала тривога, наче вона була за крок від розкриття таємниці, що могла б перевернути її світ.

Розпитування продовжилося, та їй здалося, що всі ці допити були лише завісою, приховуючи справжню мету — з’ясувати правду, яка, здавалося, гнітила Філіпа, а водночас притягувала його.

Того ж вечора П’єр постукав до дверей їхнього будинку з тривожним виразом на обличчі. Його очі були збільшені від напруги, а рухи — швидкі та різкі, як у того, хто відчуває наближення катастрофи.

— Елізабет, Агнеса, вам треба терміново тікати з міста, — сказав він, ледь увійшовши. — Я дізнався щось страшне. Філіп спілкувався з Жаном-Батістом і є підозра, що між ними укладено якусь… темну угоду. Це слідство — лише привід, справжня мета зовсім інша. Жан здається підкупив його і Філіп отримав вказівки — діяти жорстоко.

Агнеса насторожено глянула на нього, розуміючи, що справа серйозніша, ніж вони гадали. У її серці прокидався страх, наче вона відчувала: це не просто погроза, це вже початок великої катастрофи.

— Негайно збирайтеся. Завтра на світанку буде щось жахливе. Я постараюся відвернути увагу, але вам треба йти зараз же, — наполягав П’єр, дивлячись прямо в очі Елізабет.

Елізабет відчула глибоку вдячність і водночас нове для себе почуття — страх за нього. Вона зробила крок до П’єра і не замислюючись, поцілувала його на знак подяки. Її губи тремтіли, але в тому короткому дотику вони обидва відчули, що їх пов’язує щось більше, ніж просто страх чи дружба.

Агнес мовчки дивилася на них, розуміючи, що для її онуки це прощання стало початком чогось нового і вже відчувала, що ці зміни не будуть без наслідків.

— Дякую тобі, П’єре, — тихо промовила вона. — Ти врятував нам життя. Але тепер ми маємо йти.

Не гаючи часу, вони зібрали найнеобхідніше і зникли у темряві, що приховувала їхні сліди. Здавалося, що місяць, який висів у небі, все бачив, але не мав сили зупинити їхній втечу.