Печать зради

— Вгадай, хто був моїм батьком, — тихо промовила вона, ледь посміхнувшись, але у виразі її обличчя було щось зловісне. — Дам підказку. Він також бував тут, в Аркашоні, — продовжила вона, ледь піднявши очі до покоївки.

Покоївка з тривогою втупилася в Елізабет, її серце застигло.

— Невже… це месьє Філіп? — прошепотіла вона, помітно зблідши. — Чула, що його смерть була жахливою. Кажуть, так помирають тільки ті, кого проклято.

Елізабет, усміхнувшись, кивнула, ніби підтверджуючи найгірші підозри покоївки.

— Так, мій батько — Філіп де Вожур. На жаль, — промовила вона з крижаною байдужістю, наче ці слова не були про її власну долю, — І його жахлива смерть… можливо, це була розплата. Розплата за його зраду.

— Зраду? — несміливо спитала покоївка та її голос звучав тепліше, неначе вона прагнула розрадити Елізабет. — Але ж ти народилася у коханні, правда?

Елізабет подивилася на неї так, наче розмова щойно перейшла на інший рівень глибини.

— Кохання, — тихо повторила вона, з нотками гіркоти в голосі. — Так, вони покохалися, коли матір приїхала сюди на великодні свята. Я чула, що в ті дні в Бордо був великий ярмарок. Там вони зустрілися і все почалося, ніби звичайна історія…

— Але потім? — запитала покоївка, не в силі стримати цікавість.

Елізабет знову посміхнулася — її посмішка була такою ледь помітною, наче її пам'ять малювала перед очима давні образи.

— Виявилося, що Філіп був одружений і коли матір зрозуміла це, було вже пізно. Вона завагітніла мною і йому не було нічого простішого, ніж позбутися її. Він… зрадив її, — вимовила вона, ніби смакуючи це слово. — Та й зрада його не врятувала, бо його покарала сама доля.

Покоївка відчула хвилю тривоги, але щось змусило її взяти руку Елізабет у свої.

— Зрада була покарана, — тихо прошепотіла вона, намагаючись підтримати свою господиню.

Але Елізабет не відреагувала на ці слова, натомість її очі похмуро звузились, і вона нахилилася ближче до покоївки.

— Це ще не все, дитя моє, — сказала вона знову і її голос звучав, як грім у тиші. — Я маю тобі розповісти дещо значно важливіше, — шепіт Елізабет був настільки тихим, що здавався звуком тіні, що линула крізь кімнату. — Це стосується не тільки мене, але й тебе. Ти мусиш знати правду. Але спершу — передісторія.

Покоївка затамувала подих і її шепіт здавався ледве чутним.

— Слухаю, матінко…

***

Зала слідчого відділення, була порожня і холодна, наповнена лише звуками кроків на кам'яній підлозі. Отець Ґійом сидів за великим дерев’яним столом, що здавався ще більше нависаючим в пустій кімнаті. Він уважно розглядав документи, але коли двері відчинилися і в зал увійшла Агнеса, він підняв голову. У його очах була звична для нього байдужість, але він не міг не помітити деякої напруги в її погляді. Вона була спокійною, але її обличчя розповідало більше, ніж вона намагалася приховати.

Агнеса сіла на стілець перед ним. Вона не могла пригадати, коли востаннє почувала себе такою незначною, коли кожен її рух міг розкрити більше, ніж вона бажала. Всі ці роки мовчання, всі ці роки приховування правди стали тягарем, який тепер треба було нести перед тим, хто все міг розгадати.

Ґійом подивився на неї з холодною байдужістю, яка на цей раз, здавалося, просто зливалася з навколишньою темрявою.

— Ви — мешканка цього міста? — запитав він спокійно, мов запитуючи про щось буденне.

Агнеса кивнула, не зводячи очей. Вона вже знала, що це питання — лише формальність. Її думки були десь далеко.

— Так, я тут мешкаю, — сказала вона і в її голосі не було жодного сумніву.

Ґійом подивився на неї, ніби на порожню картину. Він не міг знати, наскільки її слова були правдивими і в той самий час вже відчував, що це могло бути частиною хитрої гри. Він нахилив голову.

— Ви знаєте, чому я вас викликав? — він не чекав відповіді, одразу продовжив, — Ваші свідчення можуть стати важливими для розслідування. Ви можете щось розповісти про жертву?

Агнеса затремтіла всім тілом, але вона не могла дозволити собі показати страх. Її серце билося швидко, але вона не змінила виразу обличчя.

— Я знаю її… Я — матір вбитої Ізабо.

Ґійом різко підняв очі, але його погляд залишався спокійним. В його обличчі не відобразилася жодна емоція, але все одно щось змінилося в атмосфері, щось напружене і немов тяжке.

Він подивився на неї уважно, ніби намагаючись зібрати всі деталі.

— Ви матір вбитої? Звідки ви знаєте, що її вбили?

У момент мовчання двері різко відкрилися і до кімнати, тихо, але безсумнівно впевнено, увійшов Філіп. Його постать виглядала гнітючою, а обличчя похмурим. Він тримав у руках якісь документи, але йому було байдуже до них. Його погляд був спрямований одразу на Ґійома. Він зупинився і не дивлячись на Агнесу, прошепотів йому на вухо, але всі почули:

— Я впізнав Ізабо… Вона не втекла. Її задушили руками… І скинули зі  скелі.

Отець Ґійом не змінив виразу обличчя, але відчув в цій фразі страшну силу. Агнеса замерла на місці, її обличчя стало блідим. Ґійом мовчав, ніби намагаючись оцінити всю важливість сказаного. У тиші, що оповила їх, кожен із них знав, що нічого вже не буде, як раніше. Спогади та пережиті жахи оживали разом із кожним словом і поглядом, залишаючи позаду лише холодну і темну печать зради.