Прокляте місто

— Вони приїхали на наступний день судити мою матір, але було вже пізно… — Елізабет зупинилась, її слова затихли в повітрі, просякнутому болем. — Ті самі святі пройдисвіти, зібрані у це прокляте місце. Випадковості тут нема, але про це згодом… Вони з’явилися на площі де ля Лежандр — отець Ґійом, Філіп де Вожур і звісно, той красень П’єр де Бланш… — її голос затремтів, а очі ковзнули до покоївки.

— То це той самий Пʼєр, про якого казали, що він збожеволів і загинув у трясовині, шукаючи свою кохану? — вигукнула покоївка, аж сплеснувши руками.

— Так, саме він… — вперше за час сповіді на обличчі матінки промайнула крихітна, гірка посмішка, ніби ця згадка надала їй сили продовжувати.

— Ой, як цікаво! Ви знаєте його історію? Розкажіть! — покоївка затамувала подих, немов перед початком довгоочікуваної вистави.

— Слухай далі, я все розповім…

***

Сіра імла, густіша за звичайний морський туман, наче хижий звір облягала вузькі вулиці, коли в місто вступили троє прибулих. Їхні фігури в довгих, похмурих мантіях видавалися тінями, що промайнули з іншого світу, а кожен їх крок ніби утверджував прокляття, яке витало над Аркашоном. Запах моря, змішаний із болотяною вогкістю, навис над ними важкою завісою, немов саме місто бажало втопити гостей у своїй безодні.

Отець Ґійом, ченець-просвітитель, перший ступив на вологу землю. Його очі, відчужені й холодні, поглинали кожну деталь, як очі яструба, що слідкує за жертвою. В його серці не було місця для страху перед вигаданими міфами, але щось у темних силуетах будівель та в тінях, що промайнули за вікнами, насторожувало. Його присутність серед цих боліт і дерев видавалася протиприродною, як сам його хрест на грудях, що жахав місцевих.

Філіп де Вожур, світський представник і вірний захисник церковних законів, зупинився поряд, наче відчув на собі холодний погляд самого міста. Невидимий тягар ліг на його плечі, немов з кожним кроком його душу стискали страхом. Він завжди був голосом закону, але тут, серед болотяних сутінків і мовчазних будинків, його слова видавалися безглуздими.

Пʼєр де Бланш, юний помічник Філіпа, виглядав розгубленим. Чорний плащ контрастував із його блідою шкірою, а очі, надто живі й виразні для такого місця, постійно розглядали темряву. Щось примушувало його дивитися вперед, ніби хтось із невидимих темних кутків шепотів його ім’я.

Вони мали судити Ізабо в Парижі, але після того, як знайшли тіло, негайно вирушили до Аркашона. Місто зустріло їх мовчанням, але кожен крок до ратуші посилював відчуття безвиході та підозри. Мешканці міста уникали їх, наче тіні, що приховують свої секрети від вогню. Їхні обличчя були затягнуті не страхом перед людьми, а невидимим жахом, наче вони мали знати щось більше, що завжди залишалося невимовленим.

У залі ратуші, оповитій сутінками, чоловіки зустріли свідків, кожен із яких мав власну правду, замкнену в собі, немов скарб. Свідки Лароша, тремтячи, присягалися у побожності Ізабо, у її чистоті й непорочності. Кожне слово — це крихка завіса перед жахом, що міг би проковтнути їхні душі. Їхні руки злегка тремтіли, а погляди поверталися до стін, немов ті могли захистити від прокляття.

Проте, інші, хто стояли на боці Жана-Батиста Дюваля, згадуючи Ізабо зі злістю та презирством. Їхні обличчя, ніби виявлені хижацькі морди, сповнювались жорстокістю кожного разу, коли вони вимовляли її ім’я. Вони звинувачували її у чаклунстві, твердячи, що її присутність викликала туман, що забирав життя, а очі її світилися в темряві. Жоден із них не бачив цього на власні очі, але чутки спліталися в реальність — жорстоку й безжальну.

Ґійом спостерігав, як слова перепліталися в темному павутинні брехні. Кожен свідок приносив нову нитку, що глибше заплутувала правду. Він відчував, що істина ховається не в словах, а у мовчанні — в тіні, що завмерла над кожним із них. Його серце завмирало перед відчуттям, що місто і люди тут — частина давньої гри, а Ізабо стала лише жертвою цього прокляття.

Ця гра, здавалося, не мала кінця, а ті, хто брали участь, заплутувалися дедалі більше. Кожен свідок, кожен рух і навіть мовчання старійшини Лароша видавалися частиною великої, темної змови, яка мала завершитися лише тоді, коли місто отримає свою жертву.

Тоді Ґійом підняв голову і зустрівся поглядом із балкона, де стояв Жан-Батист Дюваль. Жан спостерігав за допитом згори, його очі блищали холодом, а усмішка приховувала страх. Погляд Ґійома був важким, ніби камінь і Жан миттєво відвернувся, ховаючись за маскою байдужості. Це було останнє попередження, знак того, що гра вже почалась і кінець буде безжальним до тих, хто втрапив у її пастку.