Прокляття ковена

Наслідки, які жахають

— Це… це все Дюваль! Мерзотник! — пробурмотіла Елізабет, її голос зірвався в ридання, що тремтіли всім старечим тілом. Її очі, повні болю, віддзеркалювали страшні спогади тієї трагедії, що навіки викарбувалась у її серці.

— Матінко Елізабет! — покоївка спробувала заспокоїти її, але марно. Лише обійнявши стару жінку, вона мовчки чекала, поки та заспокоїться.

— Дякую, моя мила, — схлипуючи, прошепотіла Елізабет, втираючи сльози. — Того ранку… її знайшли, — нарешті продовжила вона, стримуючи ридання. — Мою матір, Ізабо…

***

Ранок був похмурий. Туман, густий і важкий, огортав узбережжя, наче застигла пелена смерті. Океан здавався непорушним, ховаючи своє обличчя від світанку, немов би сам його боявся. Повітря було сирим і холодним, а берег — моторошно тихим. Лише звуки хвиль, що мляво розбивалися об гострі камені, лунали, мов відлуння загублених душ.

Кілька збирачів устриць, які вийшли на берег ще затемна, натрапили на страшну знахідку. Між слизькими каменями та заплутаними водоростями, що залишив відлив, вони побачили тіло. Воно лежало у неприродній позі, мов закам'яніле між життям і смертю, застигле у жахливій подобі — якесь дивне створіння, що застрягло між двома світами.

Це була Ізабо. Її обличчя, що більше не належало цьому світу, було застиглим у жахливій усмішці, мов вона сама тримала таємницю, яку забрала з собою. Шкіра була біла й напухла від солоної води, а очі — порожні й відкриті, втуплені в небо, де не було й натяку на Бога. Шия була моторошно скручена, на ній — сірі сліди, немов від рук, що затягнули її останній подих.

Її тіло, понівечене ударами хвиль і гострими каменями, застрягло між двома валунами, ніби сама земля не хотіла його прийняти, залишаючи його на розсуд холодного океану. Її руки лежали нерухомо, а пальці ледь стислися, немов намагаючись схопити щось невидиме — можливо, саме життя, яке так жорстоко зрадило її. Волосся, злипле та важке, звисало з каменів у воду, розчахнуте, як водорості, що більше не могли рухатися з ритмом хвиль.

Збирачі устриць, оговтавшись від першого шоку, мовчки стояли, обійняті жахом перед бездиханним тілом, яке здавалося свідком чогось древнього і темного. Ізабо більше не могла говорити, але її смерть проголошувала щось глибше, мовчазний знак, наче попередження всьому місту, яке десь, під тінями, укривала морська пітьма.

Жеремі Ларош стояв біля ратуші, де привезли тіло Ізабо. Його серце важко билося в грудях і з кожним ударом він відчував, як цей ритм повторює шум хвиль, що несли трагедію на цей берег. Зараз усі роздуми про справедливість, віру і закон здавалися нікчемними, мов пусті слова, забуті в просторі.

Він вдивлявся в понівечене тіло і страх охоплював його дедалі глибше. Страх не лише за смерть цієї жінки, а й за те, що ця смерть несла з собою. Йому здавалося, що саме місто просочилося чимось темним, зловісним. Навіть його власна віра в чесність і справедливість здавалася тепер безсилою проти цієї примарної загрози, яка нависла над містом.

Ларош підвів погляд до ратуші. На балконі стояв Жан-Батист Дюваль. У погляді того миготіла паніка, яку він ретельно ховав за байдужою маскою. На якусь мить їхні очі зустрілися і Ларош відчув, як його груди стискаються від ледь прихованого жаху. Мер швидко відвернувся, мовби тінь його наміру накрила обличчя.

Ларош довго стояв, вдивляючись у порожній балкон, його серце билося все швидше. "Що він знає? Що він задумав?" — думки, як темні води, пронизували його розум. Тепер, коли все пішло шкереберть, чи зможе мер встояти перед тим, що наближається?

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше