Таємний поєдинок

— Жеремі Ларош був прихильним до нашої сім'ї. Він завжди допомагав нам, бо колись Агнеса, приймаючи роди у його жінки Сибілли, спасла не тільки дитину, але й її саму від неминучої смерті. Так би він залишився вдовцем, — продовжувала свою оповідь матінка.

— Зачекайте, матінко, Сибілла Ларош наша… сестра? — здивовано перепитала покоївка.

— Так, наша сестра, — мовила Елізабет, зітхнувши. — Жеремі Ларош пізніше, після тих подій, переповів мені розмову з Жаном-Батістом…

***

Слабке світло пробивалося крізь важкі фіранки в кабінеті старійшини, кидаючи приглушені відблиски на темні стіни, що здавалося, поглинали весь навколишній світ. Повітря було густе, важке, яке стискало грудну клітину. У напівтемряві обличчя Жеремі Лароша виглядало суворим і зосередженим, тоді як мер Жан-Батист Дюваль, зайшов до нього.

— Що ти скоїв, Ларош? — прошипів Дюваль, обличчя його викривила ненависть, а очі палахкотіли вогнем. — Натовп був готовий поквитатися з цією нею сьогодні ж, і ця… ця відьма вже б лежала у гробі, якби не твій істинний закон!

Жеремі спокійно подивився на нього і в куточку його вуст з'явилася ледь помітна посмішка.

— Я всього лише зробив те, що є справедливим. Чи ти, Жане, боїшся, що ця жінка може озвучити правду про твої… пропозиції? Вона лише змовчала про тебе та твої ганебні спроби зваблення. Але це тільки до часу.

На обличчі Дюваля промайнула тінь розгубленості, проте він швидко повернув собі холодну впевненість.

— Ти не знаєш, з ким зв'язався, Лароше, — хижо усміхнувся він. — В мене є друзі, дуже впливові друзі. Спробуй тільки стати на моєму шляху ще раз — і ти дізнаєшся, що таке справжня влада. Париж — він не схожий на це твоє затхле містечко.

Жеремі залишився незворушним.

— Влада, кажеш? І за що куплена? За скільки? Люди на кшталт тебе завжди витрачають усі гроші на впливових друзів, що розчиняються, коли щастя обертається спиною, — промовив він, вдивляючись в очі Жану. — Твоя влада, Дювале, ніщо інше, як вивітрене слово. Справедливість не у твоїх руках і не в руках твоїх друзів. Вона — у Божих руках.

— Досить, Лароше! — Дюваль зробив крок вперед, обличчя його спотворилося від злоби. — Не роби мене ворогом. Твоє миле життя в цьому місті може стати… нестерпним. І тоді твої казочки про Бога тобі не допоможуть.

— Бачу, ти так і не зрозумів, — Жеремі підійшов до нього ближче і в його очах була непохитна рішучість. — Мені нічого боятися. Чесність і справедливість важливіші, ніж твої погрози. Мої справи — чисті, а твої… ох, вони колись випливуть на світло. І тоді всі ці твої впливові люди просто відвернуться від тебе, бо їхня підтримка — не більше ніж вигідна угода.

Жан-Батист хмикнув і відступив на крок, напружено зводячи брови.

— Ти зухвалий, Лароше. Але ще побачимо, кому усміхнеться доля. Коли я стану незаперечним правителем цього міста, ти вже не зможеш ні словом, ні дією протистояти мені.

Жеремі похитав головою і повернувшись до вікна, тихо промовив, не озираючись:

— Ти вважаєш себе господарем, але твоя душа належить не тобі. Пам'ятай, мер, що є ще вища влада, якої ти не зможеш ні купити, ні злякати. І ця влада одного разу винесе справедливий вирок.

Дюваль, стиснув кулаки, мовби зважувався зупинити старійшину, але лише мовчки вийшов з кабінету, залишивши за собою тінь невимовної загрози.

Коли Жеремі Ларош залишив будівлю мерії, йому стало важко на серці, а думки тяжіли, мов камінь. Він знав, що загроза над Ізабо нависла смертельна небезпека і кожна згаяна мить могла стати трагічною. Коли він прийшов до свого дому то без зволікань покликав слугу.

— Споряджуй коня. До світанку лист має бути в Парижі, — коротко наказав Жеремі, його голос тремтів від ледь стримуваного гніву й рішучості. Думки його перетікали з блискавичною швидкістю, згадуючи все, що він бачив і знав про Жана-Батіста Дюваля, цього шахрая, який, здавалось, завжди вмів заплутати сліди так, що їх не знайдеш. Він був звичайним торговцем, що наживався на хитрості й підкупах, а тепер — на владному кріслі мера, який би мав належати чесній людині.

"Мером мав бути я" — з болем думав Жеремі. — "Я служив цьому місту довгі роки, завжди прагнув правди та честі, а для Жана-Батіста закон — це золото, а віра — ринкова угода."

Жеремі, вірний старовинним принципам віри й справедливості, відчував огиду до людини, яка не знала ані совісті, ані милосердя.

Він сів за стіл, його пальці стиснули перо з такою силою, що чорнило на кінці розплескувалося, мов кров. Лист, який він писав, став єдиною рятівною ниткою, що могла відвести тінь, яка вже темніла над Аркашоном. Перші рядки з'являлися швидко, кожне слово було гострим, ніби клинок, що пробивав темряву брехні та зради. Сліпа зневіра і жадібність Жана могли принести нещастя всьому місту і Жеремі знав, що без дії все це закінчиться злом.