Гнів, як вирок

Агнеса забрала мене з того місця, бо я просто не змогла б витримати, як вони знущалися з моєї матері. Пізніше Беатриса переповіла мені, що відбувалося на де ля Лежандр перед ратушею. — зітхаючи, промовила матінка і сльози покотилися по її щоках новою хвилею.

— Наша сестра Беатриса? — уточнила покоївка, ніжно торкаючись її руки.

— Так, та сама Беатриса, яку ти знаєш. Так от, що вона розповіла…

***

— Досить! Це не годиться! Це не по-божому! — голос старійшини Жеремі Лароша, сивого чоловіка, заповнив площу. Його слова були, як камінь, що стискає серце і натовп схоже, слухав його без заперечень.

— Якщо ми хочемо звинуватити її, то це має бути зроблено згідно з законом! — його голос лунав твердо і рішуче. — Треба її відправити до  Парижа, хай отець Ґійом з цим розбереться згідно з законом. Якщо церква визнає її провину, тоді вони проведуть розслідування та будуть судити по істині, а не ми маємо вирішувати її долю. 

Він обернувся до стражів, які стояли поруч і не заперечуючи, вони кивнули головами.

— Вона буде утримуватись у вʼязниці, — сказав він. — Під охороною муніципалітету. Звідти вона не втече, а ми будемо чекати на звістку з Парижа.

Серед натовпу лунали незадоволені голоси. Один чоловік вигукнув:

— Ти хочеш відправити її до Парижа?! Чому не можна зробити це тут, по-своєму?

— Це не наша справа, — відповів Жеремі, погляд його був спокійний, але твердий. — Ми повинні слідувати праву, щоб не впасти в гріх.

Обличчя Ізабо було роздерте від ран, кров текла по шиї, залишаючи темні плями на її брудному одязі. Вона йшла, важко ступаючи, ніби тягнучи на собі весь тягар світу. Погляд був порожнім, а вираз обличчя — спокійним, як у того, хто вже прийняв свою долю.

— Париж тобі не допоможе! — закричав один з чоловіків, що йшов поруч. — Ти горітимеш в пеклі і там ти за все відповіси!

Не всі погоджувались із рішенням старійшини. Деякі розлючені голоси пробивалися крізь гул натовпу:

— Відьма! Проклята відьма! — вигукувала одна жінка, махаючи кулаком. — Відправте її до пекла!

— Не пускайте її живою! Відьма, що чаклує з самим дияволом! — додав старий, плюючи в бік Ізабо.

Всі очі були спрямовані на неї і хоча біль, і рани обпікали її тіло, вона продовжувала йти, немов поглинена чимось більшим, ніж біль. Обличчя було спотворено набухлими ранами та кров'ю, що текла по шкірі. Руки посиніли, міцно звʼязані, від оніміння, вона їх не відчувала. З уст зривались лише стогони, але не було сліз — тільки холодне прийняття.

"Це кінець..." — думала вона, опускаючи погляд. Тіні, що оточували її, ставали важчими, мов сам світ тиснув на її плечі. Та Ізабо не мала страху — її внутрішній світ був порожній, мов темний відгомін ночі.

— Їй не місце серед нас, серед наших дітей, вона несе смерть! — лунали крики зі збуреного натовпу. — Вона замкнула нас у своїй темряві і тепер хай іде до пекла! — гукали вони.

Її кроки ставали все важчими, її тіло тремтіло від болю, але ніби з іншого світу, вона продовжувала крокувати до свого вироку. Її думки плуталися, світ розпливався в калейдоскопі спогадів і тривог. Все зливалося в одну темну масу, що поглинала її цілком.

Кроки, що вели її в темряву, ставали важчими. Відчуття землі, реальності, звуків уже не існувало — тільки темрява, що поглинала кожен її рух. Ізабо була певна в одному: усе, що вона бачила до цього моменту, не мало значення. Може, вона помре тут, а може, переживе ще одну ніч — але це вже не мало значення.

Занурюючись у темному підвалі ратуші, вона опустила голову, як тільки останні промені сонця, згасли за горизонтом. Темрява охопила її і тепер лише залишалося чекати того, що прийде.