Страшний самосуд

— Достеменно не пам'ятаю, що я робила того дня... — зітхнула вона, заплющивши очі, мов намагаючись вигнати страшні образи з пам’яті. — Здається, я була на кухні... варила настоянку з трав або готувала якусь їжу, але все це стало неважливим. Я була зайнята. Та раптом у двері забігла дівчинка — перелякана, її очі були широко розплющені від жаху, мов у тієї, хто щойно втік від пекельного вогню…

***

— Агнеса! Агнеса! Твою доньку… Вони забрали її… — її слова ледве проривалися крізь жах. Губи дівчини тремтіли, а в її очах було відображення найгірших кошмарів.

Елізабет стояла, не вірячи в те, що почула. Молода дівчинка, майже в несамовитості, схлипувала і тремтіла від страху, ледь здатна виразити думки.

— Хто забрав? — Елізабет, намагаючись схопити хоч якусь нитку сенсу, зробила крок до дівчинки. — Заспокойся і поясни, що сталося?

— Вони спіймали Ізабо, зв'язали і ведуть на площу біля де ля Лежандр! — сказала вона, мов раптом виплюнувши всі слова, наче боячись, що не встигне все сказати. Голос звучав майже розірвано.

Елізабет відчула холодний стиск у серці. Їй було важко повірити в те, що відбувається, адже спочатку це здавалося неймовірним. В очах бабусі Агнеси вона побачила тільки мовчазну порожнечу. Вона не виглядала наляканою, але нічого не вимовила. Елізабет відчула, як звістка сковує її, наче ланцюгами.

Всі в містечку знали бабусю Агнесу, її мудрість і силу. Але те, що сталося з її донькою, мало вирішальну роль у тому, як все тепер може повернутися у житті.

— Вони, дикий натовп, завжди шукають будь-який привід, аби знищити того, хто їм не до вподоби... — Агнеса тихо промовила, стримуючи сльози. Її голос був глибокий, як відчай, який лише зрідка можна було почути. — Моя донька, моя рідна Ізабо…

І тут, наче зірвавши всі кайдани, Елізабет вирвалася й помчала до площі. Її серце билося швидше, а розум не встигав за тим, що відбувалося. Тільки коли вона побачила натовп, що кидав камінці в її матір, стало зрозуміло — це був не просто бунт. Це було безумство.

Натовп ревів, звинувачуючи її у злих чарах, у пакті з темними силами, у тому, що вона обрала сторону, яку не могли прийняти. Відьма. Чародійка. Її викрито і тепер вона повинна бути покарана.

Елізабет стиснула кулаки. Вона хотіла кинутися в середину, захистити свою матір, вигукнути щось на захист. Але її стримали руки бабусі, що міцно схопили її за плечі.

Мати стояла серед натовпу, мов кам'яна статуя, не захищаючись, не борючись. Її очі не бачили ні натовпу, ні своєї дочки, ні навіть світу навколо. Вона була спокійна, дивно спокійна. І коли їх погляди зустрілися, вона посміхнулась. Це була посмішка, яка не мала жодного жалю чи страху. Лише глибока впевненість у своїх переконаннях. У її очах було одне мовчазне послання: "Вір мені. Не переймайся мною."

Це була остання зустріч з її живою тінню. Елізабет не пам'ятала, як вони повернулися додому. Сльози обпікали очі і душу наповнювала темрява, що несла в собі біль і злість, але ще глибше за все — оселилася лише одна думка. Помститися.

Тихо, ніби читаючи її думки, Агнеса повернулася до неї і промовила:

— Ми помстимося і всі, хто причетні до цього, дуже пошкодують.