Сповідь матінки

Елізабет раптом прокинулася, охоплена важким, холодним потом, який здавалося, просочувався в її шкіру, залишаючи відчуття холоду й скляної важкості. Її серце билося в грудях так сильно, що здавалось, ось-ось розірве їх, а голоси з кошмару ще луною відлунювали в її голові. Вона сіла на ліжку, її руки тремтіли, немов бажаючи розірвати тонку, туманну межу між сном і реальністю. Паніка заповнила її очі, затуманила розум.

— П'єр! П'єр! — вирвалося з її уст у відчаї, її голос звучав, як розрив вночі, як останній крик у безодні кошмару. Стогнучи, тремтячі, немов потрапила в сплутаний, жахливий світ між сном і дійсністю. Вона схопилася за голову, як ніби намагалася вигнати ці кошмари, цей всепоглинаючий страх.

З-за дверей, мов тінь, з'явилася покоївка. Вона наблизилася до ліжка, в її погляді не було нічого, крім тиші та співчуття. Повільно, але впевнено, вона сіла поряд, поклавши руку на плече старої, даруючи хоч трохи втіхи серед цього мороку.

— Ша, ша, ша... все буде добре, матінко, — шептала покоївка, її дотик був м'яким, заспокійливим, але серце Елізабет залишалося важким від незрозумілої тривоги. — Ти була лише у сні. Це лише сон. Ти не сама.

Елізабет важко вдихнула, спробувала заспокоїтися, але тривога, як чорна хмара, не відступала. В її очах залишалося щось темне, що здавалося, проникало глибше, ніж будь-яка фізичний біль.

— Він зве мене, — промовила вона, голос у неї був хриплим, майже незрозумілим, але це було не просто визнання. Це було відлуння страху, що не відпускало. — П'єр… Він зве мене в темряву… Вічність… Я вже не залишусь тут, я піду.

Покоївка м'яко погладила її по руці, залишаючи на ній заспокійливе тепло. Обличчя залишалося спокійним, але в очах було щось більше — ніжна туга, глибоке співчуття.

— Вірте у Господа, матінко, він завжди з вами. — її голос був м'яким, але пронизаним мудрістю та тишею ночі. — Ваша душа в руках Божих. Нехай спокій буде з вами. Він забере ваш біль і ви будете в мирі.

Елізабет, наче її не почула, відчуваючи, як її кінець невпинно наближається, як світло згасає і не лише у фізичному світі. Все більше темряви проникало в її душу. Відчай, ніби хижий звір, стискав її груди.

— Я хочу сповідатися… — її слова були важкими, як камінь, що падає в безодню. Покоївка, схилившись ближче, дивлячись на неї з такою увагою, ніби сама готова втягти всі її останні зітхання. Вона не переривала її, знала, що це важливо.

— Що сталося, матінко? — запитала вона тихо, її голос був спокійним, але в ньому звучала прихована тривога. Вона чула щось в голосі старої, що примушувало її бути настільки уважною.

Елізабет важко зітхнула і хвилину не могла знайти слів. В її серці знову прокинулася тяжка пам'ять, що м'яла її душу, розриваючи спокій. Вона заплющила очі на кілька секунд, щоб повернутися до тих днів, до минулого, що переслідувало її.

— Колись, коли я була молодою, ми жили з бабусею та матір'ю в Аркашоні… — її голос став тихим, як легкий шепіт вітерця серед мертвого лісу. — Життя було мирним, спокійним. Я була щаслива, вільна від усіх темних думок. Бабуся була дуже мудрою і ми часто сиділи вечорами біля вогню, слухаючи її історії про минуле. Матір також була доброю, хоча й стриманою. Усе було добре, аж поки…

Елізабет знову зітхнула, її слова втратилися, її погляд потонув у глибокій пам'яті. Вона мовчала кілька секунд, а потім її очі наповнилися болем і страхом. Її рука, стара і згорблена, стискала руку покоївки, намагаючись передати їй не тільки біль, але й ту страшну таємницю, що висіла на її душі все це життя.

— Аж поки не прийшли вони… — її голос стих, але він звучав гірко, як обірвані нитки долі. Вона зробила паузу, уважно дивлячись на покоївку, наче намагаючись знайти в її очах відгук того, що вона принесла в цей світ. Сльози потекли по її щоках, безмовно капаючи на руки. Покоївка не переривала її, вона була мовчазним свідком цієї розповіді.

Ніч ставала все глибшою, кімната, здавалося, не мала кордонів. Світло свічки тремтіло, ніби вказуючи на те, що цей момент був ніби зафіксований у часі — без початку і кінця.

Елізабет, заплющивши очі, продовжила свою розповідь, її голос тепер був ще тихіший, але пронизливий, наче це був останній її подих.