Оманливе болото

Туман, що висів над болотом, був важким і застиглим, немов велика завіса, яка поглинала всі звуки і форми. Нічого не було видно за кілька кроків. Повітря переповнювалося гнильним запахом, що забивав ніс і важко тиснув на грудну клітину, змушуючи дихати крізь піт і вогкість. П’єр де Бланш, ще молодий і сповнений надій, йшов вперед, навіть не пам’ятаючи, як опинився тут.

Темні стовбури дерев ставали все більше стиснутими, неначе вони намагалися зімкнути свої гілки, забороняючи йому вийти з цього лабіринту. Кроки юнака ковзали по болоті, як м’які, поглинаючи землю, наче щось живе, хижо чекаючи. Його серце билося швидко, але він не міг зупинитися. Голос із темряви був уже знайомий, та зовсім не той, що він хотів би почути.

"П’єре…" — знову почувся шепіт. Це не просто голос — це був виклик, шепіт Елізабет. Легкий, але оманливо близький, наче вона була поряд і цей голос звучав так, ніби сама темрява висловлювала її ім’я. Голос лунав, як йому ввижалось, у голові юнака, захоплюючи всі його думки, перетворюючи їх на порожнечу.

"Елізабет!?" — гукнув він, розриваючи тишу. Кілька невпевнених кроків уперед і його ноги почало поглинати болотяне багно, але він не звертав на це уваги. Його душа вже була захоплена. Голос відповів знову, вже тихіше, наче він ішов віддаленішою, невидимою стороною:

"П’єре, йди до мене…"

Юнак не міг повірити у почуте. Він підійшов ще ближче, прагнучи знайти її, почути більше, відчути її присутність. Але з кожним кроком ландшафт навколо нього ставав усе більш сюрреалістичним, перетворюючи навколишнє в кошмар. Болото темнішало, земля ставала все м’якшою. Він уже не відчував своїх ніг — вони були злиплі з багном, яке тягло його до низу.

"Елізабет!" — цей крик вже був не відчаєм, а чимось більш відчайдушним, як останній шанс. Він обертався, шукаючи її між деревами, що, здавалося, танцювали в такт його рухам. Але все було даремно.

Відповідь прийшла остання, ще глибше, ніби голос змінювався на щось темне і невідоме:

"Коханий… Мій П’єре!.."

І в ту мить земля під ним провалилася. Болото вхопило його, живе, цупке, обіймаючи кожну частину тіла, поглинаючи його, поки він ще кричав. Але це вже не було відчаєм. Це була ілюзія. Всі відчуття замінилися одне на одне — відчуттям тягучої, холодної темряви. Руки, що вже не могли нічого змінити, хапалися за порятунок, але порятунку вже не було.

Болото знову і знову задоволено булькало, чавкаючи з насолодою, перетворюючи його на частину цього похмурого світу. Воно тягнуло його до самого дна, де нічого не було, крім тихих, тривожних шепотів і темного, невидимого погляду. І коли смерть накрила його, він так і не зрозумів, що всі ці чари були лише частиною того, що чекає на нього — і всіх тих, хто стане на шляху ковена, не зрозумівши в останню мить смерті, що прокляття ковена не зворотне.