70

Я пішла у вказаному напрямку. Рухатися містом людей у ​​вигляді воргена було незвично. І це ще м'яко сказано. Однак ніхто з перехожих на мене не косився, а сприймали швидше як щось звичайне. Напевно, воргени вже встигли стати частиною мого народу. 

Я не розуміла, скільки часу пройшло з тієї ночі в соборі, тільки здогадувалася. І згадувати зараз мені відчайдушно не хотілося. Нехай пізніше. Нехай це буде тоді, коли я остаточно прийму свою природу і зможу приборкати звіра в собі.

Ідучи вулицями, я швидко покинула містечко й опинилася на спуску вниз. Якщо йти досить довго цією дорогою, то можна було вийти до моря. Але мій шлях повертав трохи ліворуч, до господарських споруд та ящиків зі зіллям.

Мені хотілося вірити словам королівського алхіміка. Хоча підстав, щоб сумніватися в мене не було. Креннан же витяг мене з непритомності.

Я не могла сказати, що перетворившись на воргена, втратила себе. Однак я не пам'ятала ні свого імені, ні свого минулого. А тепер згадала. І своє минуле життя людиною я забувати не хотіла. 

Можливо у сирітки, яка стала розбійницею, і не найлегша доля. Однак іншої я не знала і не бажала. 

Крім того, були присутні в моєму житті й моменти радості.

Топаючи по мокрому від дощу, що мжичив, земляному покриву, що змінив бруківку, я наближалася до заповітної мети. Волога буквально висіла в повітрі, через що дихалося важко. Однак у нас тут погода часто така, і я звикла до неї з дитинства. 

Бентежило інше. Мені здавалося, що мокрота, що падає з неба, заважає мені побачити, внюхати та почути щось важливе. 

Ящик, який я мала намір взяти з собою, помітила здалеку. І вже передчувала, який радий буде Аранос. 

Однак, трохи підійшовши ближче, виявила, що той сильно постраждав, і всі склянки в ньому розбилися. Це відкриття було неприємним.

Озирнулася довкола, роздумуючи, може під навісами ще можна знайти ящики. 

Втягла носом повітря і раптово відчула запах свіжої крові. Голод заворушився всередині. Кров точно була людською. 

Я рикнула, вже готова кинутися рвати здобич, але стрималася. Обережно підкралася ближче, вдивляючись у кожен темний кут під навісами. Але знахідка чекала на мене з іншого боку.

Він лежав на спині, розкинувши руки убік. У грудях ополченця стирчав довгий кинджал із черепом на руків’ї. Людину явно застали зненацька. А отже я можу бути тут не одна. 

Присівши навпочіпки біля трупа, я принюхалася. І відразу вловила ледь відчутний запах мертвизни. 

Напевно, ліки так вплинули на мене, що я мало не проґавила загрозу. А може, вся причина в дощі та в тому, що вітер дув у протилежний від мене бік. 

Роздумувати зараз було небезпечним заняттям. 

Я вирівнялася на весь зріст, придивилася в далечінь, у бік моря. Крізь пелену дощу я помітила силуети. І моє серце впало в п'яти. Біля берегів моєї батьківщини, розправивши похмурі вітрила, гойдалися на морських хвилях ворожі кораблі.