67

— Чу-до-во, — чи то передражнюючи мене, чи то з якоїсь іншої причини, тихо промовив Годфрі. — Значить, твоя людська частина душі перемогла звіра. Мабуть, я не стану тебе вбивати. Принаймні не зараз. 

Він замовк, оглядаючи мене. А я у відповідь дивилася на нього. Довелося придушити у собі порив смикнутися і вчепитися аристократу в горлянку. 

Дуже вже захотілося відчути жар його благородної крові на власних пазурах та іклах. Відчути її смак і вирішити, чи вона така ж отруйна, як і її власник. 

Нічого з цього я не збиралася робити. І не тільки тому, що мене сковували колодки. Просто, якщо я нападу і покалічу когось, то цим тільки доведу, що Годфрі мав рацію щодо мене. 

Адже він сумнівався, чи варто мене відпускати навіть зараз. В його очах я була чудовиськом. А Крістіана Вотс, яку він знав, здавалося б, тисячу життів тому, померла у тому соборі.
Спогади прорвалися в думки і помчали один за одним. 

Я гнала їх геть, але водночас усвідомлювала, що не зможу тікати вічно. Рано чи пізно доведеться визнати все, що я зробила. І навіть якщо це зруйнує мене, я все одно маю бути чесною із самою собою. 

Це не воргени вбили Краулі та Тобіаса. Точніше, не ті воргени, від яких ми так героїчно відбивалися. Їх убив ворген, який стояв поруч із ними, борючись пліч-о-пліч. І якого вони вважали союзником. 

Коли я перестала бути людиною і звірина жага розправи взяла наді мною гору, я згадати не могла. 

А в очах чоловіка навпроти, окрім зневаги та ненависті, читалося бажання нагадати мені все. Кожну секунду, в якій я, збожеволівши від прокляття стародавнього бога, без розбору рвала тіла, зовсім забувши, що то були мої соратники. 

— Сподіваюся,— тихо промовив він,— разом із людським виглядом зникли й рожеві дівочі мрії. Ти ж розумієш, що тепер ваші стосунки з принцом закінчилися?

— Немає жодних стосунків, — прогарчала я у відповідь. 

— От і чудово, — посміхнувся лорд. 

Здавалося, мої муки приносили йому задоволення. Особливо душевні.