64

Якби я не знала лорда Вінсента Годфрі, то подумала б, що він збирається вбити мене. Настільки презирливим був його погляд.                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Або вирішила б, що з'явився потішити своє самолюбство. Тому що разом із холодом у його погляді читалося виразне: я знав!                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Але я не один рік спостерігала за цим аристократом. І якби він мав намір убити мене, то вже зробив би це. Одним точним пострілом і навіть не наближаючись. Годфрі карав своїх ворогів твердою рукою та шансу на прощення не залишав.                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Він зупинився біля ґрат, на достатній відстані, щоб я не могла зачепити його.  Хоч щілини між прутами і були надто вузькими, щоб я могла протиснутися і хапнути когось із відвідувачів, бажання це зробити наростало хвилями. І я вирішила попередити його гучним гарчанням.                                                                                                                                                                                                                            

— Подивися, чим ти стала, — хрипким голосом заговорив лорд. — Ці прокляті тварюки перетворили тебе на звіра!                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Він судомно видихнув, явно підбираючи слова. А я затихла, прислухаючись до його голосу, що вже майже встигла забути. Він ніби з далекого минулого був, як колискова матері. З того старого життя, яке більше не повернути.                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

— Ти пам'ятаєш, що зробила зі своїми соратниками? — з гіркотою спитав, і в його погляді читалося розуміння, що він не отримає відповіді.                                                                                                                                                                                                                                                                          

Мені теж стало боляче. Я раптом усвідомила, що те, що відбулося не приснилося. Воно стало частиною мого сьогодення. Картинки останніх прожитих днів в і людській подобі миготіли в уяві рваними клаптями. Там було надто багато крові…                                                                                                                                                                                                                                                               

— Ти й тобі подібні, — знову залунав голос чоловіка, — тинялися на волі, поки ми не знайшли вас.                                                                                                                                                                  

Так, я пам'ятала. Пам'ятала полювання та сталеву хватку на лапі. Нестерпний біль, що скував розум, а потім укол, немов укус комахи, і темряву, що огорнула мене.                                                                                                                                                                                                                                                      

— Вони зберегли тобі життя, бо вірять, що тебе можна врятувати, — Годфрі похитав головою. — А от я не знаю, чи лишилося в тобі хоч щось людське.                                                                                                                                                                                                                                                                     

Він замовк, роздивляючись мене. Зневага зникла з його обличчя. Він дивився так, наче знайомився заново. Обережно, але з цікавістю.                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Однак тривало це лише кілька миттєвостей. Потім вельможа труснув головою, наче проганяв сон чи відмахувався від видінь. І кинув наостанок:                                                                                                                                                                                                                                                                                    

— Можливо, — відвернувся він, щоб піти. — Скоро ми це з'ясуємо.                                                                                                                                                                                                                                       

Звуки його кроків розтинали шум дощу, повторюючи удари мого серця.