62

Перше, що я змогла відчути — ішов дощ. Не літня злива і не осіння огидна мжичка. А той, що зрошує нашу землю увесь рік. Він приніс мені свіжість, що лоскотала ніздрі. Але також відчуття холоду і сирості. Щоправда, до останніх я звикла.                                                                                                                                                                                                                                                                                 

До мене поступово поверталася пам'ять. Вдалося згадати власне ім'я — Крістіана Вотс. Я була розбійником, головорізом і жила у Гілнеасі. Там народилась і виросла, в сирітському притулку, посеред таких самих нікому не потрібних знайд.                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Так я думала, поки росла. А потім у моєму житті з'явилася Тесс. Про те, що вона була старшою донькою короля, я дізналася пізніше. Як і про те, що королівству наші долі були не байдужі.                                                                                                                                                                                      

Поступово картинка в пам'яті доповнювалася все новими деталями. Мені навіть вдалося згадати події останніх днів свого життя. Ця думка несподівано протверезила і тілом пронеслась гаряча хвиля.                                                                                                                                                                             

Я не померла. Я була жива! Я чула стукіт власного серця, а моє дихання супроводжувалося клубками пари, що виривалися з рота. Чи пащі?                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Крістіана Вотс не перетворилася посталого мерця, як ті нещасні, що їх пачками винищував Багряний орден, із якими нам довелося сусідувати. Мерзенні тварюки. Але з іншого боку, навряд чи вони обрали таку долю добровільно. Більшість із них краще б померли. Ось тільки упокоїтися вони не могли. У тому була суть їх прокляття. Зреченці — так вони себе називали. І позбувшись впливу Короля мертвих, ці створіння, чиє існування суперечило законам природи, осіли в підземному місті під столицею Лордерона, на руїнах королівства, що його самі й допомогли знищити, коли були маріонетками проклятого принца Артаса. Не мені судити їх. Адже я й сама стала чудовиськом. І так само як і Зреченці, не обирала такої ролі. Я краще б померла там, в Соборі Світла, серед таких же захисників батьківщини, якою в мріях вважала й себе.                                                                                                                                                                                                                                                                 

Та попри молитви, Світло не почуло мене. Я залишилась жива.                                                                                                                                                                                                                                 

Та чи надовго? І можливо, таке існування ще гірше смерті.                                                                                                                                                                                                                                          

Були підозри, що все через рану на руці, яку залишив той хлопчина в підвалі, коли я відправилася перевіряти арсенал Краулі.