61

Я почула поклик Голдрінна. З глибин Смарагдового сну, його притулку, волав він до нас і вимагав взяти свою жертву. Вгамувати спрагу крові. Насити голод.                                                                                                                                                                                                                                                            

На велику галявину, перед якою ми ховалися в кущах, вийшла наша здобич. Я жадібно втягнула повітря, намагаючись розпізнати її аромат, і зрозуміти, що від неї не смердить тими ціпками, які вивергають вогонь. Від неї пахло інакше. Не потім і димом, а медом та квітами.                                                                                                                                                                                                          

Я залюбувалася. І миттєво забула про того, кого ми переслідували до цього моменту.                                                                                                                                                                                                    

Щось у грудях заворушилося, коли вона подивилася в наш бік. Її очі здавались мені знайомими. Повернулося те саме почуття, коли я вперше побачила своє відображення в калюжі — нестерпна туга.                                                                                                                                                                         

Тому, не чекаючи поки момент буде втрачений, я рвонула вперед. І нехай богиня місяця докірливо дивилася на мене з небес, я залишалася вірною своєму богу Голдрінну — втіленню полювання.                                                                                                                                                                                 

Я перевершувала свою здобич у розмірах. Я була швидшою. Я була сильнішою. І вже передчувала, як вчеплюся в ніжну шию зубами.                                                                                                                                                                                                                                                                                

Але вона всупереч моїм очікуванням не кинулась тікати. Вона гмикнула і з-під шматка тканини, в яку була закутана дістала щось.                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Я не одразу зрозуміла, що це. Але звідкись знала, що якщо вона встигне це застосувати, то буде боляче.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

І біль настав. Але не від застосування захисту моєю здобиччю. Металева щелепа зімкнулась на моїй нозі. Від шоку в очах потемніло. Я сіпнулася вбік, але зуби лише сильніше ввійшли в тіло.                                                                                                                                                                                                    

Я була не просто поранена. Я була прикута до цього місця та не могла зрушити. Тільки завити на місяць, відчайдушно лаючи її за ненависть і зневагу до нас, дітей Голдрінна.                                                                                                                                                                                                                          

Решта кинулась у розсипну, почувши тріск гілок попереду. На нас насувалися вороги. Було їх не менше ніж нас. Але вони мали перевагу — вогняні палиці. А тому я рикнула своїм, щоб забиралися звідси якомога далі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

Вони послухалися. Усі, крім одного. Він підійшов до мене. Зазирнув у вічі. Це був один з небагатьох, ім'я якого я пам'ятала, хоча навіть власне забула. Тобіас.                                                                                                                                                                                                                                                        

Я загарчала, відганяючи його. Він має йти. Я одна попалася, а йому не було потреби вмирати разом зі мною. І він все ж таки втік.                                                                                                                                                                                                                                                                                

А невдовзі на галявину вийшли вони. З вогненними палицями в руках вони оточили мене.                                                                                                                                                                                            

Я більше не могла стояти. Було надто боляче. Опустилася на землю і заскавуліла.                                                                                                                                                                                                            

— Здається, це вона, — почула я грубий голос.