59

Який же прекрасний нічний ліс! Немає у світі нічого прекраснішого!                                                                                                                                                                                                                                     

Особливо коли освітлений він місячним сяйвом.                                                                                                                                                                                                                                                                   

Мені болісно усвідомлювати, що деякі з моїх братів не бачили цієї краси багато років. Від того і накочує лють. Бажання бігти вперед. Прагнення наздогнати ворогів, вчепиться в їхнє тіло зубами. Жадібно ковтати гарячу кров. Або не завжди гарячу.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Деякі зі злісних тварюк, сморід яких ми чуємо зовсім поруч, холодніші за сніг взимку. Їхні серця не б'ються, а тіла гниють. Але вони не знають спокою, і продовжують копошитися, наче мурахи у своїх мертвих містах.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Нам нема до них справи. Вони хоч і поряд, але досить далеко від нас, щоби вважати їх загрозою.                                                                                                                                                                  

І мені та моїм братам байдуже майже все. Крім нашої здобичі та полювання на неї.                                                                                                                                                                                                       

І думок нашого предка. Голдрінн. Лютий дикий бог, який був народжений на зорі цього світу і захищав його як тільки міг. Він не знав милості до ворогів і був ревним хранителем лісів та степів, річок та гір. Один із перших дітей природи, зберігав їй вірність і був непохитний.                                                                                                                                                                                                                        

Але одного разу він побачив її світло. Сріблясте, принадне, що тягне за собою. То була найпрекрасніша з усіх вовчиць, наймиліша з усіх богинь — чудесна Елуна.                                                                                                                                                                                                                                                

Вона приваблювала його, змушувала відчувати небачену до зустрічі з нею тугу. Він спав весь день, щоб зустрічати її на заході сонця, всю ніч милуватися її сяйвом, і проводити на світанку.                                                                                                                                                                                                        

Скільки минуло часу, ніхто не знає, але все ж таки великий Голдрінн наважився освідчитися незрівнянній Елуні про свої почуття.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Найпрекрасніша з богинь вислухала його і… відштовхнула.                                                                                                                                                                                                                                             

Сказала, що не пара вони одне одному. Що кожен з них має свій шлях.                                                                                                                                                                                                                             

Голдрінн же все зрозумів. Він був надто грубий і неотесаний, щоб Елуна загорілася до нього пристрастю. Легка та витончена небожителька, сестра сонця та зірок, була надто ідеальна для сина землі та лісу. Він виявився не вартий кохання срібної богині.                                                                                                                                                                                                                                              

І Голдрінн тікав. У дрімучі ліси, якнайдалі від її світла. Щоб забутися в кривавому полюванні і не відчувати щемку рану, нанесену йому його ж коханням. Він випустив назовні весь свій гнів, усю свою лють. Лише іноді, коли місяць у чистому небі округляється, заливаючись сріблястим кольором, нагадуючи очі богині, в непрохідних нетрях цього світу можна почути страшне вовче виття. Стогін болю, скорботи та туги про нерозділене кохання.                                                                                                                                                                                                                                                                              

І ми, діти праотця Голдрінна, чуємо його. Сумуємо разом з ним, проводжаючи повний місяць, плачемо. Виттям, закинувши голови, прагнучи до неба дотягнутися. Ми відчуваємо лють дикого бога, як свою власну, яка жене кров по венах. Нам не зрозуміти богів, але ми — нащадки одного з них, які розділили його дар та його прокляття.