58

“Відступили? — крутилася думка в голові. — Відступили!”                                                                                                                                                                                                                              

Я надто зраділа, не змогла стримати емоцій, які, мабуть, відбилися на моєму обличчі.                                                                                                                                                                                                  

І тільки зараз я усвідомила, як мені було страшно. Гнала від себе жах, що мене охоплювавта  стискав серце своєю холодною хваткою.                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Але я знала, куди йшла і на що погоджувалася. Хто й що там собі думав мені байдуже, а я розуміла, що це квиток в один кінець.                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Я відчайдушно не хотіла вмирати. Але всі вмирають. А таких, як я, смерть не застає в ліжку у глибокій старості. Шукачі пригод, розбійники та головорізи, подібні мені, йдуть у захід сонця молодими. На мене чекає такий самий кінець.                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

Однак доля, яка з дитинства мене не щадила, піднесла справжній подарунок. У мене, Крістіани Вотс, сирітки безрідної, бродяжки, а потім і злочинниці, з'явився шанс увічнити своє ім'я. Вмерти за Батьківщину! Пожертвувати собою за місто та його мешканців, які ніколи не були ласкаві до мене. Але їхня байдужість і зневага зробили мене тією, ким я виросла. І нехай Годфрі глузував з мене, називаючи леді дівчину без титулу, леді я все ж таки була. Леді тіней та провулків. Леді злодіїв та розбійників.                                                                                                                                                                                  

Так що не час пускати сльози, наче наївна простачка і мотати соплі на кулак — подумала я, і поїхала з лордом Краулі до Собору Світла, знаючи, що він стане моїм останнім притулком. Такою є ціна порятунку біженців. І я боролася, з похмурою рішучістю та бажанням продати своє життя дорожче.                                                                                                                                                                             

Однак раптова тиша раптом вселила в моє серце надію. Та таку, що вона, мабуть, позначилася на моєму обличчі.                                                                                                                         

Я зрозуміла це, коли спіймала погляд лорда.                                                                                                                                                                                                                                                                       

— Не треба радіти, — похмуро гмикнув він, — ця тиша погана новина.                                                                                                                                                                                                                            

Я перевела погляд на Тобіаса. Обидва заряджали рушниці. Готувались до нової хвилі. Можливо, воргенів буде більше і ми не витримаємо натиск.                                                                                                                                                                                                                                                    

Повернулась обличчям до виходу із собору. Двері були забарикадовані, але я встигла переконатися, якою лютою силою володіли ці чудовиська, так що двері та барикади утримають їх ненадовго.                                                                                                                                                                                        

Обвела повільним вивчальним поглядом людей у ​​соборі та усвідомила — половина залишилася зовні, і добре, якщо вони померли одразу.                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Дзвін скла ледве не оглушив мене. Я різко обернулася на звук. Але тільки для того, щоб побачити перед собою величезного волохатого монстра та його вищир. Я вважала себе швидкою, але не цього разу. Біль обпік обличчя, наче мене поцілувало полум'я. Запах крові забився в ніздрі, а її смак опинився на язиці.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

Це моя кров. І це моя смерть.