57

— Ми скинули на воргенів усе, що ми мали! — рапортував Тобіас, — але їх все більше і більше!                                                                                                                                                                           

— Скільки боєприпасів залишилося? — спитав лорд.                                                                                                                                                                                                                                                      

— Вже закінчуються, — зітхнув хлопець, — але достатньо, щоб перебити багатьох ще до заходу сонця.                                                                                                                                                                 

Краулі промовчав. А мені здалося, що Тобіасу він не повірив. Лорд перевів погляд на мене, ніби ставив німе запитання.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

— Нас затиснули в лещата, — озвучила я свою думку.                                                                                                                                                                                                                                               

— Можеш помолитися, — гмикнув Тобіас, скоса зиркнувши на мене, — якщо думаєш, що тобі це допоможе.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Який же самозакоханий хлопчисько! Тут мій терпець дав тріщину.                                                                                                                                                                                                                      

Швидше, ніж обидва чоловіки встигли відреагувати, я оголила клинок, і міцно вхопивши парубка за грудки, приставила гостре лезо до шиї зухвальця.                                                                                                                                                                                                                                                                     

— Я не знаю жодної молитви, хлопче, — прошипіла йому в обличчя. — Завжди рятувалася сама, ніколи й не від кого не чекаючи на допомогу. І єдиний бог, у якого я вірю, це моя рука, яка тримає клинок коло твоєї шиї. Тож раджу тримати свою дотепність при собі! — вдихнула повітря повні легені і продовжила: — А тепер наберімося сміливості і перебиймо цих шапок якнайбільше!                                                                                                          

Я відпустила приголомшеного хлопця і зробила два кроки назад. Спокійно сховала клинок назад у піхви. Здавалося, Тобіас весь той час, що я тримала його, навіть не дихав, не те що здатний був дати відсіч. Але тут не варто собі співати дифірамби, оскільки важливим чинником такого вдалого випаду з мого боку послужив ефект несподіванки. Тобіас ніяк не міг припустити, що від мене можна чекати подібного, тому, дратуючи, навіть не подумав, що можна отримати на горіхи за свої слова. Від того й не чинив опір. А лорд Краулі теж був враженим, тому й не вистрілив у мене з рушниці, яку тримав у руках.                                                                                                                                                                  

Суєта в головному залі собору стихла. Всі, хто тут був присутній і займався своїми справами, раптом завмерли і втупились у нас.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Та що оточення, я сама себе здивувала цим випадом. Зазвичай стримана, добре навчилася тримати себе в руках і не звертати уваги на всілякі образи. Вони мене просто не зачіпали. Чому ж зараз так захотілося поставити його на місце?                                                                                                                                                                                                                                                                              

Звела на лорда погляд. Але замість здивування чи засудження на його обличчі помітила дивну усмішку. Наче ця ситуація його потішила.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Раптом за межами собору пролунало гучне і протяжне виття. Цей звук гострою стрілою пронизав моє серце, викликаючи незрозумілу тугу.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Я придушила у собі бажання покласти руку на груди. І тільки після помітила, що зовні стало тихо. Занадто тихо.