53

Лорд Вінсент Годрі належав до того типу людей, чий погляд було вкрай складно витримати. Але в мене виходило. За все своє життя я побачила чимало тих, хто був здатний скрутити мені шию й оком не кліпнувши. І нічого, змогла вціліти.                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Я не відповіла. Мені не було нічого сказати. Не те щоб я була якоюсь недоторкою або досить дурною, щоб не зуміти оцінити пропозицію Годфрі. Або скоріше вже ультиматум. Мушу визнати, що, погодившись, я б забезпечила себе на довгі роки. Хіба я не про це мріяла з самого дитинства? Саме про те, що в мене буде дах над головою і завжди гаряча вечеря. Що мої діти, якщо я коли-небудь наважуся стати матір'ю, не будуть обтяжені злиденним існуванням. Адже з принцом точно нічого не вийде, я для нього лише чудовий спосіб полоскотати нерви.                                                                                                                                                                                                                                     

Тоді чому зараз, замість того, щоб відбути разом із Годфрі супроводжувати біженців, я збираюся ризикувати, вирушивши за Краулі? Відповідь на це запитання мені була невідомою. Поки що. Але немов якесь внутрішнє переконання, що все має бути саме так, вело мене.                                                                                                                                                                                                    

— Яка ще пропозиція? — принц підійшов майже впритул. — Кріс?                                                                                                                                                                                                                                           

Я не витримала і все ж глянула йому в очі. У них була гордість і тривога. Але жодної краплі жалю. І я видихнула з полегшенням.                                                                                                                                

— Уже не важливо, — лорд демонстративно відпустив мене і покрокував геть.                                                                                                                                                                                                    

— Будь обережною, — сказав Ліам.                                                                                                                                                                                                                                                                                          

Він простягнув руку і торкнувся моєї щоки кінчиками пальців, викликаючи такою безневинною ласкою розсип мурашок по шкірі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

— Буду, — пообіцяла я і поспішила піти.                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Серце калатало як божевільне. Він зробив це на очах у всіх. Підуть чутки. Я немов відчувала, як дехто з тих, хто побачив, як Ліам доторкнувся до моєї щоки, вже шепочуться. Принц зв'язався з розбійницею. З головорізом. Але мені було плювати на пересуди. Однак навіщо Ліам так зробив?                                                                                                                                                                                                    

“Не час думати про принца і його почуття”, — наказала я собі.                                                                                                                                                                                                                                             

— Ти ж розумієш, що це шлях в один кінець? — запитав Дарій, коли я підійшла до нього.                                                                                                                                                                                                     

— Так, — рішуче кивнула.