52

   — Ти не зобов'язана цього робити, — відповів мені Краулі, щойно я зупинилася поруч із ним. — Ти ж і так достатньо зробила для Гілнеаса.                                                                                                 

   Я хмикнула. Звідки вельможі знати про те, достатньо я зробила для своєї батьківщини, чи ні? Сам-то готовий пожертвувати собою і ніхто його не відмовляє.                                                                           

   — Я буду кориснішою тут, — відповіла без тіні сумнівів. — Це моє рішення, і я не маю наміру його змінювати.                                                                                                                                               

   — Що ж, — лорд сумно усміхнувся, — якщо ти твердо вирішила залишитися, було б нерозумно відсилати тебе геть. — Він потер підборіддя. — Мої люди зайняли позиції всередині Собору Світла, щоб дати відсіч воргенам. Я маю намір вирушити туди особисто і відправити на той світ якомога більше цих жахливих тварюк. Якщо хочеш, можеш приєднатися до мене.                                              

   — Так, хочу, — сказала без вагань.                                                                                                         

   — Тоді поїдемо разом, — Краулі кивнув, — я керуватиму конем, а ти кидатимеш запальні суміші, щоб привернути якомога більше уваги цих тварюк. Що більше воргенів побіжать за нами, то менше переслідуватимуть біженців. Впораєшся?                                                                                               

   — Звісно, — я неусвідомлено доторкнулася до укусу чудовиська на руці і сподівалася, що це залишилося непоміченим.                                                                                                                             

   Подряпина починала свербіти дедалі більше. Якщо так буде й далі, я просто почну свербіти на очах у всіх. А це поганий тон.                                                                                                                                   

   Краулі пішов у бік свого послідовника, який тримав коня під вузди. Я готова було піти за ним, але хтось схопив мене за руку.                                                                                                                               

   Різко зупинившись, я зустрілася з холодними сірими очима, сповненими злості.                                  

   — Ти здуріла? — прогарчав Годфрі.                                                                                                      

   У відповідь я лише усміхнулася.                                                                                                              

   — Відпустіть її, Вінсенте, — почула я голос принца.                                                                              

   Я не наважувалася повернути голову й подивитися на нього. Цілком імовірно, що це наша остання зустріч і я не хочу бачити жалість у його очах. Хоча серце волало про те, що я повинна подивитися. Увібрати кожну рису його обличчя.                                                                                                           

   — Отже, це і є твоя відповідь на мою пропозицію? — Годфрі проігнорував слова Ліама, продовжуючи спопеляти мене поглядом.