51

   — Я зі своїми людьми сховаюся в Соборі Світла, — продовжував тим часом Краулі. Я віддав наказ і гармати вже в дорозі.                                                                                                                                       

   Сивогрив кивнув, даючи згоду. Немов у нього був вибір.                                                                     

   Не так давно в столиці, як і в усьому королівстві, було спокійно. А потім почалися ці дивні вбивства. А за ними поповзли чутки про чудовиськ, які приходять уночі. Напівзвірі, напівлюди. І все це було схоже на дитячу страшилку, немов нам і так похмурих звісток не вистачало. Якби не кількість спотворених трупів. А ще — зникнень людей. То тут, то там хтось пішов із дому і не повернувся.                                

   А незабаром стало зрозуміло — люди в небезпеці. Я в подробиці не вдавалась, моя справа — виконувати накази. Але все ж у мене були і очі, і вуха. Та й мозок працював досить справно, щоб оцінити стан речей.                                                                                                                                      

   Коли стало зрозуміло, що ворог уже всередині королівства, Сивогрив і його радники вирішили, що потрібно переселити людей з околиць до столиці, щоб ми могли сховатися за високими мурами, як робили це вже тривалий час. Ми думали сховатися, замкнувшись у місті. А опинилися у смертельній пастці. Бо, як з'ясувалося, воргенів не можуть зупинити ні високі стіни, ні замкнені двері.                          

   — Нерозумно було повставати один проти одного, — сказав нарешті Генн Сивогрив. — Якби ми були заодно, у воргенів не залишилося б шансів.                                                                                                    

   І він мав рацію. Але минулого не повернеш, і зараз все, що ми можемо — це справлятися з тими труднощами, які випали на нашу долю через нашу ж недалекоглядність. А часом і дурість.                  

   — Я з вами, — подала голос, наближаючись до Краулі.                                                                            

   Щойно пролунали ці слова, мене одночасно пропалили кілька незадоволених поглядів. Один із них належав королю. Я була цінним ресурсом у його арсеналі, про який мало кому було відомо. Пішаком, якого, звісно ж, він не хотів втратити.                                                                                                          

   А ось другий і третій належали принцу Ліаму і лорду Вінсенту Годфрі, який наближався до нас лінивою ходою. Хвилювання принца про мою персону приємно зігріло серце. Але не надовго. Я всього лише тимчасова розвага для спадкоємця престолу, про яку він незабаром забуде.                           

   А ось відчувши обурення лорда, я відчула майже задоволення. Він будував плани на мою персону, і зараз одним своїм рішенням я ставлю їх усі під загрозу. Це його розлютило. А я раптом з'ясувала для себе: все, що злить Годфрі, радує мене.               

Ваші коментарі надзвичайно надихають)