43

   У цей момент у мене засвербіла рука. А точніше те місце, де була подряпина, залишена воргеном, до того, як Лорна Краулі відправила його до предків. Я навіть здивуватися не встигла, наскільки швидко вона затягнулася. І, що більш дивно, абсолютно мене не турбувала. А свербіти стала тільки зараз. Щоправда, дуже слабо, тож порив почухати руку мені вдалося стримати.                                              

   — Я спала, як немовля, — усміхнулася я, все ж не стримавши уїдливості, — високоповажний лорде. 

   — Чи не хочете ви сказати, — миттєво знайшовся з відповіддю Годфрі, — що наш спільний знайомий, титул якого краще не згадувати в цьому контексті розмови, не надто вас вимотав.                   

   Після його слів я оторопіла. Завмерла, витріщаючись на нього. У моїй голові не було жодної думки, як краще йому відповісти. Особливо на такий словесний випад. Та й зізнаюся, не надто я була сильною в подібних поєдинках. З холодною і вогнепальною зброєю я поводилася в рази краще, ніж зі словами.    

   — Хочете присоромити мене, леді Вотс? — продовжував потішатися Годфрі. — У пристойному суспільстві не прийняті такі розмови?                                                                                                        

   Напевно, це і була його мета — вказати на моє місце і різницю в нашому з ним становищі. Мокнути мене обличчям у багнюку, як приблудного собаку. Щоб не забувалася.                                                   

   — Що ви хотіли, лорде Годфрі? — я вирішила проігнорувати провокацію і в суперечку не вступати.    

   — Вінсент, — сказав він, ледь ворухнувши губами.                                                                               

   — Що, вибачте?                                                                                                                                          

— Вінсент, — повторив чоловік терпляче. — Моє ім'я Вінсент. — І миттю знову усміхнувся. — Упевнений, ти й так це знаєш. 

   Серйозно? Він хоче, щоб я називала його на ім'я? Що ж, у багатих свої примхи.                                 

   — Що ви хотіли, Вінсенте? — запитала я.                                                                                                   

   Чим швидше ми закінчимо цю розмову, тим швидше я зможу дістатися до короля і дізнатися, чим зможу допомогти.                                                                                                                                              

   — Ти, — лорд вийшов трохи вперед, перегороджуючи мені шлях. — Гадаю, ми можемо говорити на рівних.                                                                                                                                                          

   — Що ти хотів, Вінсенте? — знову запитала я.                                                                                        

   — Подобається мені твоя зговірливість, — його усмішка стала ще ширшою.                                      

   Я хмикнула і зробила крок убік, щоб обійти його. Але чоловік виявився досить моторним і знову перегородив мені шлях.                                                                                                                               

   — Не ходи туди, — це прозвучало майже як благання, що змусило мене поглянути на вельможу. — Прошу.                                                                                                                                                           

  Він був серйозним, будь-який натяк на веселощі зник з його обличчя. Що мене не на жарт здивувало. 

   Але я б не стала тією, ким стала, якби лякалася застережень дворян. Тож я просто знову зробила крок убік, і цього разу Годфрі не став мене затримувати.