43

У цей момент у мене засвербіла рука. А точніше те місце, де була подряпина, залишена воргеном, до того, як Лорна Краулі відправила його до предків. Я навіть здивуватися не встигла, наскільки швидко вона затягнулася. І, що більш дивно, абсолютно мене не турбувала. А свербіти стала тільки зараз. Щоправда, дуже слабо, тож порив почухати руку мені вдалося стримати.                                                  

— Я спала, як немовля, — усміхнулася я, все ж не стримавши уїдливості, — високоповажний лорде.                                                                                                                                                                              

— Чи не хочете ви сказати, — миттєво знайшовся з відповіддю Годфрі, — що наш спільний знайомий, титул якого краще не згадувати в цьому контексті розмови, не надто вас вимотав.                                                                                                                                                                                                               

Після його слів я сторопіла. Завмерла, витріщаючись на нього. У моїй голові не було жодної думки, як краще йому відповісти. Особливо на такий словесний випад. Та й зізнаюся, не надто я була сильною в подібних поєдинках. З холодною і вогнепальною зброєю я поводилася в рази краще, ніж зі словами.                                                                                                                                                                                  

— Хочете присоромити мене, леді Вотс? — продовжував потішатися Годфрі. — У пристойному товаристві не прийняті такі розмови?                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Напевно, це і була його мета — вказати на моє місце і різницю в нашому з ним становищі. Мокнути мене обличчям у багнюку, як приблудного собаку. Щоб не забувалася.                                                                                                                                                                                                                                  

— Що ви хотіли, лорде Годфрі? — я вирішила проігнорувати провокацію і в суперечку не вступати.                                                                                                                                                                                     

— Вінсент, — сказав він, ледь ворухнувши губами.                                                                                                                                                                                                                                                                 

— Що, вибачте?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

— Вінсент, — повторив чоловік терпляче. — Моє ім'я Вінсент. — І миттю знову усміхнувся. — Упевнений, ти й так це знаєш.                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Серйозно? Він хоче, щоб я називала його на ім'я? Що ж, у багатих свої примхи.                                                                                                                                                                                                                   

— Що ви хотіли, Вінсенте? — запитала я.                                                                                                                                                                                                                                                                                

Що швидше ми закінчимо цю розмову, то швидше я зможу дістатися до короля і дізнатися, чим зможу допомогти.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

— Ти, — лорд вийшов трохи вперед, перегороджуючи мені шлях. — Гадаю, ми можемо говорити на рівних.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

— Що ти хотів, Вінсенте? — знову запитала я.