42

Прокинувшись, принца поруч я не виявила. Тут він вчинив розумно, і я це розуміла. Дійсно, нікому не потрібно було знати, що він був зі мною цієї ночі. Тому, поспіхом одягнувшись і так само швидко поснідавши тим, що мені запропонувала люб'язна господиня, я подякувала їй і вирушила геть.                                                                                                                                                                                      

Ранок нового дня, як і попереднього, видався похмурим і вологим. За винятком того, що все обволік туман із запахом гару.                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Я, на караул вийшовши на вулицю, не впізнала рідного міста. Не було перехожих, що снують туди-сюди, не звучав дитячий сміх і дозвільні розмови. Усі, хто мені зустрічалися на шляху, були насупленими, зосередженими на чомусь своєму і втомленими.                                                                                                                                                                                                                                           

Звуки битви не замовкали всю ніч. Крики та вигуки болю холодили кров. Але, як з'ясувалося, присутність принца у моєму ліжку дала змогу відключитися від цього кошмару, хоч і зовсім не надовго.                                                                                                                                                                         

При згадці про Ліама моєю шкірою пробіг приємний озноб. Усе-таки принц знався на тому, як залишити в жінки приємні враження після побачення. На мить ревнощі гострою голкою вкололи десь у грудях. Імовірно там, де в людини серце. Але в Крістіани Вотс там давно камінь. Гладкий і чорний, подібний до тих, що красуються на бруківці. І навіть у тому є схожість — і бруківка, і моє серце обтоптані ногами байдужих перехожих.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Я усміхнулася. Ревнощі? З чого б це? Невже справді десь глибоко в думках могла припустити, що в нас із юним Сивогривом може бути щось більше, ніж одна проведена разом ніч? Зізнаюся, я навіть і на це не розраховувала.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

Ось так, перебираючи думки в голові, я й дісталася потрібного мені місця. Знайти його було не важко, просто визначити, де джерело найбільшого шуму, і слідувати голосам.                                                                                                                                                                                                                                 

І ось на невеликій площі я помітила солдат, що зібралися там. А також короля і принца верхи на білосніжних скакунах. Намагаючись не дивитися на останнього, щоб не видати почуття, які на світанку не встигли охолонути, я пробиралася потихеньку вперед.                                                                                                                                                                                                                                                   

— Леді Вотс, — почула я тихе привітання зліва.                                                                                                                                                                                                                                                                        

Годфрі. Я застигла, вдихаючи повітря рідного міста. Цей лорд мене добряче дратував. І що йому від мене потрібно?                                                                                                                                         

— Дозвольте поцікавитися, — у його голосі я розрізнила глузування, — ви сьогодні вночі добре виспалися?                                                                                                                                              

Я повернула до нього голову і, зустрівшись із його гордовитим поглядом, переконалася у своїй здогадці. Він усе про нас знав.                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

У холодних сірих очах, захованих за лінзами окулярів, танцювали біси. От тільки я не могла зрозуміти: його забавляв сам факт обізнаності, де принц провів ніч, чи це його злило?                                                                                                                                                                                                                       

І якби я не була настільки розгубленою від його відвертих натяків, то, можливо, й відповіла б щось колюче. Хоча й тоді навряд чи. Мені ні до чого сваритися з вельможею. Ні до чого, щоб він запам'ятав мене. Хоча, напевно, вже пізно.