41

 Він подивився на мене здивовано, ніби не очікував такої реакції. Його очі були затуманені бажанням, чоловік важко дихав. Його погляд бігав на моєму обличчі, намагаючись вивчити кожну рису.                  

   — Я мріяв це зробити з першої нашої зустрічі, — прохрипів Ліам. — Уявляв, які твої губи на смак, і хотів поцілувати.                                                                                                                                               

   — Сьогодні на площі? — усміхнулася я, скептично заломивши брову.                                                     

   — Ні, — принц похитав головою. — Набагато раніше. Я бачив тебе з Тесс. І неодноразово. А сьогодні на площі я знав, хто ти така. Я знав, що ти вірно служиш моїй сім'ї, тому й довірився одразу.                  

   — Ось як? — я опустила очі і зробила ще одну спробу звільнитися.                                                       

   Але Ліам, як і раніше, тримав міцно.                                                                                                           

   — Якби у нас був час, — зітхнув він, — я зробив би все інакше. Я завжди думав, що часу ще багато. А тепер розумію, що його просто немає.                                                                                                        

   Я підвела голову і глянула на нього з нерозумінням.                                                                                 

   — Але зараз немає сенсу шкодувати, однаково нічого повернути не можна, — одна його рука пробігла моєю спиною вздовж хребта й опинилася на потилиці.                                                                  

   Я проґавила цей момент. Виявилася не готовою до таких відвертостей. І до поцілунків також. І цього виявилося достатньо, щоб, притримуючи мою потилицю, не даючи відхилитися, Ліам почав знову цілувати мене.                                                                                                                                                   

   Спершу я хотіла почати чинити опір. Але не змогла. Занадто довго моє серце палало нерозділеним коханням. І надто солодкими були губи Ліама. Я здалася. Дозволила полонити себе на рипучому ліжку. Відкрилася йому, забуваючи, що він принц, а я — ніхто. Дозволила собі кохати. Дозволила нам двом палати до світанку. Тому що війна вносить свої корективи. Тому що час летить надто швидко. Тому що смерть ховається за кожним кутом. Тому що ворог поруч, і ми ніколи не знаємо, де життя зупиниться для нас.