37

   Ось тільки я не буду змагатися і битися з лордом. Навіть у поєдинку поглядом. Тому швидко відвела очі убік.                                                                                                                                                              

   — Ти не така проста, якою хочеш здаватися, — ледве чутно сказав він. — Правда, сирітко Кріс?    

   Від дитячого прізвиська, яке Готфрі сказав майже пошепки, я наїжачилась. Його мені дала дружина пекаря, частуючи пирогами. Точніше, Кріс мене назвали в притулку, коли знайшли біля дверей маленький притихлий згорточок. Сестри притулку думали, що я помру за кілька годин. Одна Лорен завжди твердо вірила, що життя не залишить мене. “Якщо кому й судилося вижити, — завжди наказувала вона мені, — то це тобі, Вотс”. Чому я отримала саме це прізвище, мені й досі не відомо. Однак я ніколи не заперечувала і не намагалася змінити ім'я, хоч і могла. Просто прийняла і себе, і свою долю як є.                                                                                                                                              

   Вимовляючи моє дитяче прізвисько, лорд давав зрозуміти, що знає про мене набагато більше, ніж показує. А ще те, що він цікавився мною. Ось тільки навіщо йому інформація про колишню жебрачку?  

   — Я наполягаю, — він підійшов ще ближче, остаточно скорочуючи між нами відстань.                        

   Наблизився майже впритул, я навіть відчула його подих на своїй щоці. Зізнаюся: розгубилася. Мені ніколи раніше не зустрічався жоден представник знаті, який хотів би стояти настільки близько. Вони завжди тримались так, ніби подібні мені були покидьками, які марно переводили повітря, та ще й псували його своєю присутністю. Хіба що принцеса Тесс поводилася інакше. Ось тільки вона завжди була винятком із правил.                                                                                                                                

   Користуючись моїм секундним замішанням, Годфрі взяв мою руку і вклав поводи в долоню.              

   — Поверніться живими, — тихо промовив він. — І ти, і королівський алхімік ще потрібні Гілнеасу.       

   Я нарешті прийшла до тями та зробила крок назад. Що ж, мабуть, у його словах і була частка правди. Однак відчувалася і каверза. Можливості розмірковувати довго в мене не було. Тому я швидко залізла на спину скакуна і підштовхнула його до бігу. Кінь рвонув уперед, несучи мене на собі.