38

Скакун попався справді швидкий. І незабаром я, навіть без перешкод, опинилася біля будинку королівського алхіміка. Двері були відчиненими навстіж. Здавалося, у домі хтось копошився. Але мене відволік ледь чутний шепіт:                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

— Допоможіть!                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Іноді люди здатні кричати пошепки, і це був саме такий випадок. Я покрутила головою на всі боки, намагаючись знайти джерело звуку. І незабаром побачила алхіміка, що сидить на дереві поряд з будинком. Без зайвих роздумів направила коня у бік дерева.                                                                                                                                                                                                                                               

— Скоріше спускайтеся, — скомандувала тихо, щоб не привертати непотрібну увагу.                                                                                                                                                                                                           

Алхімік був чоловіком похилого віку, проте, попри це, він спустився вниз досить швидко, разом із сумкою, яку тримав у руці. Я простягнула йому руку і допомогла піднятися на коня позаду себе. За спиною, з боку будинку, пролунав рик. Я пришпорила коня, який миттю зірвався з місця, несучи нас геть.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Через шум вітру у вухах я чула звуки погоні. Схоже, нас все-таки виявили. Але обертатись було смерті подібно, я гнала скакуна вперед. Навіть не уявляла, яким таким дивом ми все ж таки дісталися барикад. І тільки-но опинилися в безпеці, почулися звуки пострілів. Це міська варта відстрілювала воргенів, які гналися за нами. Я не встигла оцінити, скільки їх було, але, схоже, не дуже багато, тому що все стихло ще до того, як я спустилася з коня. І тільки тепер, відчувши під ногами тверду землю, змогла спокійно видихнути.                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

— Не сумнівався, що у вас вийде, — лорд Годфрі опинився поряд, допомагаючи алхіміку злізти з коня.                                                                                                                                                                     

Креннан ледь не впустив свою сумку, але спіймав її і дбайливо притиснув до грудей, немов у ній знаходяться найцінніші скарби. Ймовірно, якісь алхімічні настоянки, еліксири, може, трави та сувої.                                                                                                                                                                                 

— Ви в порядку? Лікар не потрібен? — співчутливо спитав лорд алхіміка.                                                                                                                                                                                                                              

— Та-ак, — видихнув той, киваючи. — Усе гаразд.                                                                                                                                                                                                                                                                  

— А міцнішого нікого не знайшлося? — запитав Ліам.                                                                                                                                                                                                                                                             

Я настільки поринула у спостереження за лордом, що навіть не помітила, як до нас підійшов юний Сивогрив.