— Крістіано Вотс! — почула я голос за спиною.
Повернула голову і побачила, що лорд Годфрі прямує до мене, ведучи за собою білого скакуна.
— Думаю, ви в курсі, де знаходиться будинок королівського алхіміка? — почав він без передмов.
Я кивнула, підтверджуючи його припущення. Рідне місто я знала, як свої п'ять пальців.
— Креннан Аранас залишився там, — зітхнув лорд. — Він хотів забрати якісь рідкісні та необхідні для своєї роботи інгредієнти. Ми чекали на нього з останньою хвилею біженців. — Годфрі похитав головою. — Я дуже сподіваюся, що він ще живий. Тож прошу вас врятувати його.
Я знову кивнула. І вже хотіла попрямувати виконувати завдання, але лорд зупинив мене.
— На коні буде швидше, — протягнув мені поводи, — і безпечніше.
Я дуже сильно сумнівалася у цьому. Щонайменше, тому що сутінки вже щільно опустилися на місто, а тварина мала біле забарвлення, отже, точно приверне увагу ворогів, яким не важко буде побачити її у темряві. А ще кінь не здатний рухатися так само як я, безшумно. Він має єдину перевагу — швидкість.
Я збиралася заперечити, але високоповажний лорд зупинив мої спроби.
— Немає часу на суперечки, — він підійшов ближче, — якщо хтось і здатний врятувати Аранаса, то це тільки ви.
Треба ж, яка честь! На які тільки хитрощі не йдуть вельможі, щоб досягти свого. Що вже казати про слова? Вони у наш час нічого не варті, балакай скільки влізе. Ось і командують одні іншими, бо говорити гарно вміють.
Він ховав очі за прозорим склом окулярів, але я не з ніжних дівчат, яких легко обвести навколо пальця. Я подивилася на нього відкрито, не ховаючись, даючи вельможі зрозуміти, що мені добре відомі його думки. Він помилково вважав, що наговорить мені тут хвалебних слів і я кинуся на смерть заради його забаганок.
У відповідь на мій погляд Готфрі змінився. Став гострішим, задумливішим. Сам він підібрався, примружив очі й невдоволено підібгав губи. І водночас весь його образ говорив про те, що в ньому прокинувся інтерес. Наче він зустрів нарешті гідного супротивника.
Відредаговано: 12.09.2024