36

   — Крістіано Вотс! — почула я голос за спиною.                                                                                          

   Повернула голову і побачила, що лорд Годфрі прямує до мене, ведучи за собою білого скакуна.          

   — Думаю, ви в курсі, де знаходиться будинок королівського алхіміка? — почав він без передмов.        

   Я кивнула, підтверджуючи його припущення. Рідне місто я знала, як свої п'ять пальців.                      

   — Креннан Аранас залишився там, — зітхнув лорд. — Він хотів забрати якісь рідкісні та необхідні для своєї роботи інгредієнти. Ми чекали на нього з останньою хвилею біженців. — Годфрі похитав головою. — Я дуже сподіваюся, що він ще живий. Тож прошу вас врятувати його.                                                     

   Я знову кивнула. І вже хотіла попрямувати виконувати завдання, але лорд зупинив мене.                   

   — На коні буде швидше, — протягнув мені поводи, — і безпечніше.                                                       

   Я дуже сильно сумнівалася у цьому. Щонайменше тому, що сутінки вже щільно опустилися на місто, а тварина мала біле забарвлення, отже, точно приверне увагу ворогів, яким не важко буде побачити її у темряві. А ще кінь не здатний рухатися так само, як я, безшумно. Він має єдину перевагу — швидкість.                                                                                                                                                          

   Я збиралася заперечити, але високоповажний лорд зупинив мої спроби.                                                

   — Немає часу на суперечки, — він підійшов ближче, — якщо хтось і здатний врятувати Аранаса, то це тільки ви.                                                                                                                                                      

   Треба ж, яка честь! На які тільки хитрощі не йдуть вельможі, щоб досягти свого. Що вже казати про слова? Вони у наш час нічого не варті, балакай скільки влізе. Ось і командують одні іншими, бо говорити гарно вміють.                                                                                                                                   

   Він ховав очі за прозорим склом окулярів, але я не з ніжних дівчат, яких легко обвести навколо пальця. Я подивилася на нього відкрито, не переховуючись, даючи вельможі зрозуміти, що мені добре відомі його думки. Він помилково вважав, що наговорить мені тут хвалебних слів і я кинуся на смерть заради його забаганок.                                                                                                                                      

   У відповідь на мій погляд Готфрі змінився. Став гострішим, задумливішим. Сам він підібрався, примружив очі й невдоволено підібгав губи. І водночас весь його образ говорив про те, що в ньому прокинувся інтерес. Наче він зустрів нарешті гідного супротивника.