32

Я відмахнулася від сумних дум і смикнула ручку дверей на себе. Ті піддалися без особливих зусиль з мого боку. Петлі виявилися добре змащеними, тому не пролунало навіть скрипу. Це вселило в моє серце неясну надію, що все буде добре.                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Я безшумно спустилася сходами вниз. Підвал був добре освітленим, і я побачила чоловіка, який сидів у кутку спиною до виходу. Він тремтів.                                                                                                                                                                                                                                                                                  

— Джосайє Авері, — покликала я.                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

І по тому, як він здригнувся, зрозуміла, що не помилилася.                                                                                                                                                                                                                                                    

— Ви Джосайя Авері? — все ж таки вирішила перепитати, наближаючись.                                                                                                                                                                                                                         

— Не наближайся, — прозвучало ледь чутно мені у відповідь.                                                                                                                                                                                                                                    

— Мене прислали король Сивогрив і лорд Краулі, — почала я, наближаючись, але чоловік перебив:                                                                                                                                                                               

— Не наближайся, дай мені спокій! — рикнув він, і від цього звуку в мене кров у жилах похолола.                                                                                                                                                                                    

Але я виконувала важливе доручення, та й піддаватися страху не звикла. Тож зробила ще кілька кроків уперед. А потім це сталося.                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Джосайя Авері обернувся до мене обличчям, і я жахнулася. Його обличчя було спотворене злістю і скидалося на вовчу морду. Він кинувся на мене, а я відреагувала блискавично, але, схоже, недостатньо. Все сталося настільки швидко, що якби не допомога збоку, я б і пікнути не встигла. Пролунав оглушливий постріл, запахло порохом та кров'ю. Джосайя Авері, який більше не був людиною, відлетів до стіни і сповз по ній на підлогу. І лише тоді я звернула увагу на печіння в руці. Я була швидкою і вправною, але монстр виявився швидшим. Він встиг. Він вкусив мене.